Методичні посібники

        

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ

ХМЕЛЬНИЦЬКА ОБЛАСНА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ

ДЕПАРТАМЕНТ ОСВІТИ І НАУКИ

УПРАВЛІННЯ ОСВІТИ І НАУКИ КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ

КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКА СЗОШ І- ІІІ ст. №5

З ПОГЛИБЛЕНИМ ВИВЧЕННЯМ ІНФОРМАТИКИ

  Укладачі:Савицька Марія Миколаївна

Савицька Наталя Миколаївна

ПРИРОДНИЧІ КАЗКИ

Кам’янець-Подільський - 2016

Укладачі:

Савицька Наталя Миколаївна – вчитель початкових класів, Кам’янець-Подільська СЗОШ І-ІІІ ст. №5 з поглибленим вивченням інформатики

Савицька Марія Миколаївна – вихователь групи продовженого дня Кам’янець-Подільська СЗОШ І-ІІІ ст. №5 з поглибленим вивченням інформатики

Рецензент:

Івановська Світлана Володимирівна – вчитель початкових класів,Кам’янець-Подільська СЗОШ І-ІІІ ст. №5 з поглибленим вивченням інформатики

Схвалено для використання в навчально-виховному процесі на засіданні ради науково-методичного центру  Кам’янець-Подільської СЗОШ І-ІІІ ст. №5 з поглибленим вивченням інформатики

(протокол №2 від 02.11.2016 року)

У збірці вміщено природничі казки до уроків природознавства та для виховних бесід на групі продовженого дня: «Як з’явилася веселка», «Хмарки Чепурухи і Вітер», «Важка морозова робота», «Дівчинка і листочок» та ін. Вони можуть застосовуватись як для учнів 1- 2 класів. В казках викладений пізнавальний  природничий матеріал (про явища живої та не живої природи, зміни у житті тварин навесні, взимку, восени та влітку, про рослини і тварин, занесених до Червоної книги України)Мета роботи – допомогти вчителям початкових класів у підготовці учнів до вивчення нового матеріалу, створенні проблемних ситуацій та вихователям ГПД проводити виховні заходи з використанням казок . При цьому розвивати в учнів інтерес до навчання, сприяти охороні природи, виховувати патріота своєї держави.

Збірка розроблена для вчителів, вихователів, учнів.

 

Як з´явилася веселка

Цілий тиждень стояла дуже спекотна погода. Це у сонечка був гарний настрій. Йому хотілося скрізь побувати, з усіма пограти. Просто сонечко не розуміло, що люди, тварини, дерева і квіти вже почали втомлюватися від його ігор. Усім хотілося, щоб пішов освіжаючий літній дощик.

І ось, одного разу вранці, почався довгоочікуваний дощ. Багато дорослих і дітей навіть вийшли на вулицю, щоб зустріти його. Дощик привітався з деревами, залишаючи свої крапельки на кожному листочку. Потім він напоїв суху землю, квіти та інші рослини, освіжив запорошений асфальт. Дощ залишав на землі і асфальті калюжки, щоб птахи могли напитися.

А сонечко в цей час вже прокинулося, але ще не вийшло на прогулянку. Коли сонечко побачило, що почався дощик, йому теж захотілося зустрітися з ним. Тоді сонце протягнуло до крапельок дощу свої промінчики, щоб привітатися. Але так як промінчиків у сонця багато, то вони потрапили не тільки на краплі дощу, але і на все, що було навколо – на будинки, людей, рослини і різні предмети.

Раптом всі навколо помітили, що в небі з'явилася гарна різнокольорова дуга. «Що це?», - запитували малюки у батьків. Батьки пояснювали їм: це веселка. Вона з'явилася, тому що в кожній крапельці дощу сонечко бачить відображення всього, до чого торкається. А потім хоче показати це нам. Але ж все навколо різнобарвне, тому в небі з'являються промінчики світла різних кольорів. На веселці можна розгледіти 7 кольорів: червоний, оранжевий, жовтий, зелений, блакитний, синій, фіолетовий.

Ось так завдяки зустрічі дощику з сонцем і з'явилася веселка.

Веселка

Жив на Сонечку світлий Дивопромінець. Він був дуже допитливим і жвавим, завжди про все хотів дізнатися. І ось одного разу йому пощастило вийти на поверхню Сонечка, Те, що він побачив, вразило і зачарувало його до глибини душі. В чорному Космосі плавали зорі, комети, планети, і всі мали свій колір, співали свою пісню. А от планета Земля сумно зітхала, бо її вкрили важкі і мокрі сірі хмари.

Дивопромінець одразу зрозумів, що треба зробити, аби Земля стала голубою, світлою і веселою. Він швидко полетів на Землю і вступив у нерівний двобій з чорними хмарами. І хоч був він зовсім тоненький і малий, та сміливо кинувся в бій і переміг. Він розбив полчища хмар і пропустив тепло і світло, яке випромінювало Сонце. Земля зраділа, але хмари не здавались, вони жбурляли в Дивопромінця градом і дощем, і раптом він несподівано переломився...

Але не може загинути відважне серце! Дивопромінець засяяв сімома чарівними кольорами і перекинувся веселим місточком через усе небо. З того часу його назвали веселкою, бо від неї стає всім весело, бо знають люди, що в природі незабаром відбудуться зміни на краще.

Хмарки-чепурухи і Вітер

"Крап-крап-крап", -- співали крапельки, впавши об землю.

"Крап-крап, крап-крап!", -- дзвеніли їх сестрички, стукаючись об дахи будинків та шибки.

І ці передзвони тривали всю ніч.

Втомлені довгою роботою хмари заснули над землею.

Поки не зійшло Сонечко.

Воно торкнулось промінцями пишні сріблясті сукні поважних панянок, і ті від блиску прокинулись.

-- Ох, яка гарна в мене сукня! Посередині бузкова, а з боків золотом сяє! -- захопилась хмара з найпишнішим вбранням.

-- А моя майже прозора. І переливається веселкою! -- зраділа найменша хмаринка.

-- А моя! А моя! -- чулося з усіх боків.

Лише Сонечко намагалось через гарні сукні небесних панянок пробратися, щоб калюжі підсушити.

Та де там!

Хмари почали хизуватися, хто вчора найбільшу блискавку зробив чи найбільшу калюжу.

Геть забули вони, що за небокраєм в полі жито зеленіє. Вже кілька днів просять паростки дощика. А за полем росте ліс, зовсім молоденький, де дубочки і берізки теж просять водички.

Аж тут, звідки не візьмись, Вітер прилетів.

Глянув на калюжі внизу, на Сонечко, що крізь сукні намагається землю зігріти, і без слів як дмухне!

Порозганяв хмари на сухі місця, нехай і там дощик піде.

Подякувало Вітру і Поле, і Ліс, і Сонечко.

А небесні чепурухи дощиком все обмили і знову красуються собою в калюжах. До наступного подиху Вітру.

Комета-мандрівниця

Серед пилу та льоду, десь дуже-дуже далеко, між жовтих, червоних і білих зірок народилась Комета.

Цікавість відразу ж відправила її вперед, у велику подорож по Всесвіту.

Комета мала загнутий хвостик, що тягнувся за нею. Такий довгий-довгий, сяючий.

Вона навіть спершу дивилась не вперед, куди летить, а на свій хвіст.

--Обережно! -- попередив Комету Астероїд. Їх тут зібралось дуже багато. Більших і менших, схожих на кульку, плоских, поломаних...

Комета трішки сповільнила свій рух, подивилась на зустрічних і спитала зацікавлено:

-- Ви хто?

-- Ми астероїди.

--Вас так багато. І що ви робите?

-- Ми танцюємо. Приєднуйся!

І астероїди поспішили й далі водити хоровод. От тільки час від часу хтось з менших або не сильно поворотких налітав на сусіда, але скоро всі астероїди повертались на місця, продовжуючи танок.

Аж ось один астероїдів від зіткнення похитнувся, закрутився і вилетів з кільця. Він спочатку здивовано спостерігав за своїми друзями-танцюристами, а тоді розвернувся і полетів геть.

Комета спочатку летіла поруч з танцюючими. Вона зробила одне коло, а тоді облетіла астероїди.

Десь в далині сяяла зірка. Велика-велика, яскрава-яскрава. Звідти віяло теплом.

І цікава подорожня попрямувала в той бік.

Аж тут вона помітила блакитну планету. Не жовту, не червону а блакитну-блакитну.

Цікавість взяла знову верх, і Комета полетіла до велетенської кулі огорнутої чимось прозорим.

Вже підлітаючи ближче, вона помітила на планеті й інші кольори: зелені ліси, жовті піщані пустелі і білі шпилі гір, таких високих, ніби ось-ось і до Комети дістануть.

Та що за диво, чим ближче підлітала Комета, тим тепліше їй ставало. І лід всерединці почав танути.

Тому вона спробувала розвернутися. Але це було так важко. Блакитна Планета ніби тягнула гостю до себе.

І тут вона помітила меншу кулю. Темно-сіру.

Місяць побачив старання їхньої гості.

--Не розвертайся відразу сильно. Поволеньки.

Кометі відразу стало легше.

-- Ось так! Молодець! Земля просто має свою силу тяжіння. А ти не така велика, щоб їй упиратися.

І поки гостя летіла поруч, розповідав їй про людей, рослини і тварини, що є на Землі.

Аж раптом планети не стало видно. Сірі хмари сховали її. І почалась справжня літня буря внизу, з проливним дощем, громом і блискавками.

Комета теж бачила спалахи і чула рокотання грому.

Якось на мить здалося, що вся Земля задрижала від сильного грому, і Комета злякалась. Та тут ще яскравіше засяяла жовтогаряча Зоря, розвісивши над землею коромисло веселки. Сім кольорів цього диво-мостика стали останнім, що помітила Комета, рухаючись вперед.

Зірка була все ближче.

Та раптом вона сховалась за іншу планету. Лише вогняне кільце лишилося в небі. Та це тривало не довго, і вже через кілька хвилин Зірка знову яскраво сяяла.

Хвостата подорожня рухалась в її бік. Але чим ближче підлітала до зорі, чим більша ставала жовта куля, тим спекотніше робилось довкола.

--Ні, не підлечу ближче!-- потушила свою цікавість Комета і знову звернула.

Пройшов якийсь час, дуже довгий, чи не дуже, поки цікава Комета пролетіла попри таку велику планету, що, здавалось, облетіти її не вийде.

Вона вже приготувалась впасти...

І тут біля неї пролетіла схожа на неї комета. Тільки трішки менша. З прямим хвостом. У напрямку жовтої Зорі.

--Не лети туди! -- закричала перелякана подорожня.

І її бажання допомогти зробило неможливе. Комета різко розвернулась і полетіла до нової знайомої.

Хоча наздогнати її було важко.

Та обидві вони пригальмували.

Довкола однієї з планет кружляли в танку супутники. Подорожні вирушили поруч з останнім Супутником. Але, коли вони пролетіли два кола, їхній рух сповільнився. Планета забирала їх силу.

Тому Комета і її нова подруга зібрали всю свою спритність, і полетіли геть.

Назад до Сонця.

-- Зоря гаряча! Ти розтанеш!

Комета з прямим хвостом розвернулась і полетіла в інший бік.

А наша подорожня знову залишилась сама.

Далекі зірки, що здавались лише крихітними мерехкотливими цятками манили.

Але їх було так багато з усіх боків, що Комета розгубилась, куди ж летіти.

Вона вибрала найяскравішу цяточку і полетіла до неї.

Вже довго летіла. Сонце з його планетами-супутниками лишилось позаду. То з одного боку, то з іншого зірки ставали все більшими, але подорожня не змінювала маршруту.

Аж ось вона розгледіла кілька зірок справа і зліва, вгорі, внизу, яскравих і не настільки, але всі разом вони нагадували собаку.

-- Ми сузір'я! -- промерехкотіли зірочки. --Ми Великий Пес!

І зацікавлена Комета все намагалась знайти інші сузір'я, почути їхні назви, побачити ще дещо цікаве.

Хтозна, скільки наша подорожня пролетіла.

Вона бачила і жовті, і білі, і червоні зірки.

Аж раптом не дуже далеко від Комети, там, де щойно світилась крихітна біла зірочка, щось засвітилось, запалало і різко згасло. На місці зірки залишилась лише чорна діра. І вона намагалась дістати аж до Комети, спробувала її засмоктати, але не вийшло.

Хвостата мандрівниця спокійно летіла собі далі.

Попри галактику, що більше нагадувала звивисту доріжку, Чумацький Шлях.

До найяскравішої Зірки -- своєї мети.

А коли та була вже поруч, червоне світло Гіганта так сліпило, що Комета зажмурилась, розвернулась, і хотіла було вже летіти геть, але замітила малесеньку планету, що крутилась довкола зірки. І вирішила залишитися з нею, стати її супутником. І розповідати Планеті про свої мандри.

Як гриби до кошика стрибали

В одному великому-превеликому лісі серед ялинок і сосонок, берізок, грабів і лип жило багато різних звірят.

Зайчики-стрибайчики, що полюбляли гризти кору та корінці, їжачки-колючки, що на голочках яблучка і листочки носили, білочки, які любили горішки понад усе.

Але всі вони любили лісові грибочки.

Хоча знайти хороші було дуже важко. І зараз розкажу, чому.

Якось дуже-дуже давно, коли ще всі дерева були малесенькі, а грибочки і отруйні, і їстівні не вміли ховатися, звірят у лісі було так мало, що на білого, боровичка чи поганку з мухомором ніхто уваги не звертав.

Та ліс ріс, ягідок під осінь ставало менше, а голодний їжачок якось почув сильний запах. Такий незвичний. Але пахло смачно. Він вперся носиком у підберезовика. Велика червона шапочка від удару похилилась, а на носику крихітний шматочок залишився.

Їжачок скуштував.

Грибочок був досить поживний, і цього шматочка вистачило, щоб наїстися.

Решту він почепив но голочки і поніс додому.

Аж тут на гостину до колючого друга завітали білочка і зайчик.

Гостинний господар і їм дав гриба скуштувати.

-- Яка смакота, -- підхопила білочка.

-- Смачніше, ніж корінчики, -- додав зайчик.

Наступного ранку вже всі білочки, зайчики і їжачки взяли кошички і пішли по грибочки.

Їстівні грибочки, як почули звірят, почали під листочки та хвою ховатися. Вони ще хотіли підрости.

А отруйні, навпаки. Поганки і мухомори випрямляли свої ніжки, розправляли шапочки і поставали перед звірятами у всій красі.

Осіннє сонечко ще й виблискувало на їхніх шапочках.

Звірята розділились.

Їжачок розказав всім колючим товаришам, який грибочок він учора знайшов, тому всі шукали червоні шапочки на біло-сірих ніжках.

Білочки шукали маленькі грибочки, що ховалися під листочками. А руденькі опеньки теж їм сподобались.

Зайчик же, як побачив з блискучими шапочками поганки, набрав їх до кошика.

Але після першого відкушеного шматочка у нього розболівся животик.

Довелося йти до ведмедика-лікаря і пити гіркі ліки.

А сова, що дуже багато знала, потім всіх зібрала, про їстівні і отруйні гриби звірятам розказала.

Тому більше животики не боліли, а їжачки і зайчики голодні восени не ходили.

Про грім і блискавку

Якось дуже давно ще до появи людей на землі оселилося на одній з хмарин подружжя.

А були і чоловік і жінка такими легкими, що й не падали. Його звали Грім, а дружину - Блискавка.

Ох, і любили вони посваритися, особливо, коли з їхньої хатини-хмарини починався дощ.

Самі ж вони збирали маленькі краплини, а міри не знали. Тільки хмара, щоб не впасти донизу, воду потім з себе зливала, а Грім з Блискавкою бідкалися через це - вони ж хотіли дім трохи розширити - от і збирали краплини.

Та іноді їхні побивання переростали у те, що Грім дуже голосно кричав, а Блискавка могла скинути щось із хмари на землю.

Поява людей все трохи змінила. Подружжя помітило, що люди їх дуже сильно бояться - навіть нікуди не виходять.

Тому чоловік з дружиною час від часу спокійно спостерігали за краплинами, що падали донизу з їхнього дому.

Але, коли дощ перетворювався на зливу, і їхні бідкання ставали голоснішими, то Грім і Блискавка попереджали про себе здалеку - щоб люди встигли утекти.

Про що співає дощ

Над землею сонно рухалась велика сива хмара.

Вона вже кілька днів гуляла по небу, збираючи крихітні краплинки для рясного дощу.На півночі і на півдні, з заходу і сходу позбиралась вода.

І от нарешті хмара стала такою важкою, що навіть вітер її вже не міг поворушити.

--Зараз впаду! -- кричала найнижча краплинка, ледь-ледь тримаючись за хмару.

-- І я!

-- І я! -- почулось довкола.

Легкий подув вітерця збив першу крапельку.

-- КРАП! -- вона впала на металевий дах машини і розбилась на сотні бризг.

Подружка-сестричка з тихесеньким плюском впала на пісок, і відразу ж зникла там.

А за ними посіялось:

--Крап-крап-крап! КРАП! Крап-крап-крап! КРАП! Крап-крап-крап! КРАП! Крап-крап-крап! КРАП!

На ледь пожовклі і легко зарум'янені сонцем листочки, на зелену ще травичку, на багряні ягідки горобини і калини, до таких же крапельок у озеро, на закриті пелюстки квітів, ніби вимагаючи від них відкритися, на дахи будинків і шибки вікон.

Тоді, стікаючи звідусіль, утворювали калюжі.

Але, якщо добре прислухатися, можна було почути справжню пісню дощу:

Ми траву вмиваємо,

Землю напуваємо,

У струмку скупаємось,

З гірки покатаємось,

По віконця стукаєм,

В озеро ми хлюпаєм,

З вітром танцювали,

Калюжкою стали.

Завтра сонце вигляне,

Нас теплом зігріє,

Станемо ми хмаркою,

Потім дощ посіє.

Вітер крапелькам став за музику, час від часу легенько завиваючи.

А вгорі хмара, що ще хвильку назад сіяла дощик, сонно потягнулась і заснула.

Настала тиша.

Ковдра для долини

У гірській долині, де серед густого лісу сховалось невеличке озерце, вже кілька днів було сухо і спекотно.

Білочки виглядали з дупла лише для того, щоб переконатися: небо залишається чистим.

Зайчики поховались у тіньнайгустіших ялинок, а їжаки -- в найглибші нори.

Хижаки в цей ліс не приходили.

Мабуть, щось їм заважало.

Та ось, коли сонце почало котитися на захід, вітер звідкись пригнав велетенську сиву хмару.

Відразу ж похолодало.

Звірята поховалися ще далі.

--Ш-ш-ш, -- зашуміло листя дуба від подуву вітру.

-- Крап-крап!

Перші крапельки впали на землю, потрапили в озеро, обмили листя.

Дощ тривав недовго, але після нього наступила прохолода.

Замість хмарки небо засіяли зірки, а ріжок місяця показався з-за гори.

Все заснуло.

І ніхто, крім сови не бачив, як долину вкрила легка біла ковдра, що огорнула землю, воду і дерева.

Крапельки знову збились у хмару, але не було сонячного тепла, яке б підняло її в небо.

А вранці, коли жайвір злетів зустрічати сонце, воно протягнуло в долину свої руки-промінці, знімаючи звідти ковдру з туману.

-- Доброго ранку!

Казочка про осiнь

Українська осінь — пані особлива. Думаєш, що лагідна, а не норовлива. Слухайте, діти, казочку.

Була собі красуня Осінь. Одного разу приїхав до неї король Вересень свататися.

— Чув я від людей, що немає гарнішої за тебе, що бажаєш — все зроблю.

— Полюбляю я танцювати, для тебе танцюватиму, якщо все у золото перетвориш.

Нелегке завдання, але спробував Вересень. І берези, і тополі позолотив, липи тощо. Але не все в його владі — стоять ялинки зеленими, як і були.

— Що?! Я тільки на золоті танцюватиму! А якщо ти не зміг, то йди геть!

Тільки но Вересень за поріг, вже інший кавалер стукає у двері. То король Жовтень завітав.

— Чув я від людей, що немає гарнішої за тебе, що бажаєш — все зроблю.

— Полюбляю я співати, для тебе заспіваю, якщо ти усіх ревунів та пискунів проженеш, заважають вони мені.

Став Жовтень птахів лякати, звірів у барлоги та нори заганяти. Начебто тихо стало. Тут, як на гріх, синиця зацвірінькала, неполохлива пташка виявилася.

— Що?! Я тільки у тиші співатиму! А якщо ти не зміг тишу забезпечити, то йди геть!

Через деякий час король Листопад прознав про Осінь та вирішив спробувати щастя.

— Чув я від людей, що немає гарнішої за тебе, що бажаєш — все зроблю.

— Полюбляю я малювати, тобi свого портрета намалюю, якщо зробиш усе біліше крейди.

А у Листопада снігу обмаль, де-не-де притрусить, ще й притупне чобіточком. Все у плямах і вийшло.

— Що?! Я тільки на білому малюватиму! Йди геть!

А Листопад обурився, забрав свій сніг, ще й листя прихопив як відшкодування моральної шкоди.

І ось залишилася Осінь як та стара біля розбитого корита. Лише голі вітки, вітер та холоднеча. Одне добре, що синиця незлоблива, не покинула дурепу, та ще й ґав та горобців із собою привела. Так і цвірінькає Осiнь з ними.

Осінній парк

Серед маленького містечка був гарний парк.

У ньому росло стільки різних квітів! Клумби з яскравими жовтими, червоними, білими та блакитними квітами мали різну форму.

А дерева…

Білокорі берізки -- стрункі красуні підіймали свої гілочки високо-високо, щоб сонечко ласкаво зігрівало їхні листочки.

Могутній дуб розкинув віти якнайширше, даруючи людям прохолоду у спекотній день, а менші деревця захищаючи від вітру. Його два брати і кілька синочків росли в оточенні лип.

Липи любили погомоніти з вітром, а їхні листочки весело погойдувались від цих розмов.

Кілька каштанів росли збоку. Вони були вартовими парку. Тому уважно спостерігали за всіма.

З іншого боку росли клени. Ці дерева любили увагу, тому розставляли свої гілки так, що одне з дерев було схоже на парасольку, інше – на квітку.

Лише верби опускали гілочки додолу. Одна верба все намагалась дотягнутися до фонтана, який по вечорах блискотів різними кольорами.

Влітку у парку було гамірно: голуби, ворони, горобці та синички прилітали сюди на поживу, діти веселились на майданчику, а дорослі прогулювалися доріжками чи відпочивали на лавочках.

Але наступила осінь.

Людей поменшало, пташки теж залітали рідше.

Та й сонечко пригрівати стало менше.

Вже не тільки берізки підіймали гілочки вгору, а й дуби та клени.

А листочки все одно почали жовтіти.

З кожним днем все більше листочків змінювали забарвлення.

Клени взагалі стали червоно-жовто-зеленими.

-- Що таке? Що відбувається? – питалися листочки у дерев.

-- Осінь прийшла! Менше тепла, -- відповідали ті.

Лагідний вітерець все сильніше задував-завивав. Аж поки перший листочок не зірвав.

Навіть необережний вітер зупинився.

Крихітний жовтенький березовий листочок поволі падав на землю, погойдуючись з боку в бік.

Іншим листочкам здавалось, що їхній братик танцює. Через хвильку до листочка приєднався вітер. Він закрутив крихітний жовтий листок, то підіймаючи його вище берези, на якій він раніше ріс, а тоді опускаючи майже до самої землі.

Та ось вітерець трохи не розрахував сили, і малесенький танцівник налетів на кущ ліщини, зачепився на гілочку і залишився там висіти.

-- Зараз я тобі допоможу, -- прошепотів вітер, щоб не розбудити горішки, які ще набиралися сил.

Він легко-легко дмухнув, і жовтий березовий листочок приземлився на пеньочок, що залишився від тополі.

Звідки не візьмись прилетіла ворона, підібрала жовтого малюка і полетіла кудись вдаль.

Причепурений клен так уважно дивився їй вслід, що навіть не помітив, як з нього злетів жовто-багряний листок. Та такий великий, що сховав собою вхід до нори їжака.

-- Чудові двері, -- сказав господар. – Дякую, -- поклонився він клену.

За день по кілька листочків загубили липи і верба.

Наступний ранок подарував парку таке яскраве сонце, що дерева миттю прокинулись.

Білочка, яка жила на найвищому дереві парку – сосні, обдивилась парк, розмальований осінніми фарбами і поспішила за сніданком до ліщини.

Поки бігла, повз неї легенько кружляли тополині листочки, яких грайливий вітерець то підіймав високо вгору, то опускав до самої землі.

А, коли поверталась, листя вже лежало різнобарвним килимом.

Вітерець навіть у фонтан вкинув жовтий липовий та багряний кленовий листочок. Зелений каштановий, наче корабель, плавав у воді ще з вчорашнього вечора.

Сонце піднялося вище. Пташки весело співали, вітаючи перших відвідувачів парку.

По алеї йшла мама з візочком, за який тримався ще один синочок.

-- Глянь, яка краса. Давай побігаємо по листю і влаштуємо справжній листопад, поки братик спить.

-- А потім назбираємо листочків додому, будемо їх малювати, -- підхопив хлопчик.

За хвилину у парку лунав веселий сміх, який вітер розносив далеко-далеко.

І різнобарвні листочки зовсім не сумували, опинившись на землі, бо вони й досі приносять радість.

Для кого голки в їжака

Якось восени захопив лисицю в полі дощ. Вимокла, як плющ.

Похнюпила вона. голову та й чалапає по калюжах. Коли гляне - кущик стоїть. Лисиця - до нього. Прибігає аж там їжак сидить. Від дощу ховається. Посунься - буркнула лисиця і штовхнула їжака в бік. Штовхнула та аж запищала з болю. Ой лихо! До тебе ж торкнутися не можна. Чом ти не поголиш оцю гидку щетину?

Спасибі за рану, але вона не для мене - мовив їжак. Та ти подумай, сказала далі лисиця. Що в тих гілках гарного ? Тільки сусідів відганяти. Поголи їх бо всі друзі тебе одцураються!

Мої голки не для друзів, перебив їжак, вони для ворогів. Ось для чого їжачку голки.

ЛИСТОПАД

Осінь, осінь, листопад,

Жовте листя стелить сад,

За моря в краї далекі

Відлетіли вже лелеки.

Хмари небо затягли,

Вітер віє з-за гори,

Ходить осінь листопадом,

Жовте листя стелить садом.

Як зайчик грівся взимку проти місяця

Холодно взимку Зайчикові. Вибіг він на узлісся, а вже ніч настала. Мороз тріщить, сніг проти Місяця блищить, холодний вітерець із яру повіває. Сів Зайчик під кущем, простяг лапки до Місяця, просить:

- Місяцю любий, погрій мене своїм промінням, бо довго ще Сонечка чекати.

Жалко стало Місяцеві Зайчика, він і каже:

- Іди полем, полем, я тобі світитиму дорогу, а ти прямуй до великого стогу соломи.

Пострибав Зайчик, зарився в стіг, виглядає, усміхається:

- Спасибі, любий Місяцю, тепер твоє проміння тепле-тепле.

Казка про яблуню

На узліссі, біля рову, де дідусь мій пас корову, кучеряве, як вільце, зеленіло деревце. І зайчатко, і лисичка називали його — дичка, і колись давно-давно липам скаржилось воно:

— Чом я дике? Я не дике! Скоро виросту велике. Нині зовсім невеличке п’ю водичку од кринички, що прозора наче скло… Із зернятка я зросло. Ось довкола ліс буя… Може, кленом стану я, може, дубом в лісі скраю, ще не відаю, не знаю…

Тут при нім зайчатко стало, подивилося й сказало:

— Ти із яблука, що впало. До землі вчепилось ти, щоб під дощиком рости. Через років сім чи вісім станеш яблунею в лісі!

Засміялись лопухи:

— Хі-хі-хі! Хи-хи-хи! З неї яблуні не буде, бо затопчуть її люди. Якщо й вродить якийсь плід, то заглушить його глід!

Але йшов узліссям дід. З корячка води напився і на дичку задивився: «Непомітна, невеличка, але яблунька, хоч дичка. В бур’янах густих вона, але в корені міцна…»

Вирвав дід скрізь лопухи і сказав:

— Роздивляйсь зелені сни, а пізніше, восени, я візьму тебе в мій сад, де порічки й виноград, де квітує все зелене,— станеш щепою у мене!

І коли зжовтів весь ліс, деревце дідусь приніс до господи й посадив і довкіл обгородив, щоб не сміли зайченята взимку яблуньку чухрати. А на весну залюбки прищепив дідусь бруньки з яблунь тих, що вже великі, що культурні, а не дикі… Й деревце розвеселилось, шовком-цвітом рясно вкрилось. І зросла, як дід хотів, яблуня семи сортів. Дозрівали на осонні білі яблука й червоні.

От і казка невеличка вам про яблуню, про Дичку.

ПТАШИНА ЇДАЛЬНЯ

Сніг ішов цілу ніч. А на ранок засяяло сонце, заіскрилися сніжинки на деревах, кущах, парканах і просто під ногами. Тарасик дивився на все те диво й не міг намилуватися.

А в лісі, мама казала, зараз пташкам нелегко,— то Маринка у своїх м'якеньких чобітках підійшла нечутно.— Не добути пташкам корму. І Озивайкові одному не впоратися...

Зателефонуємо Петькові, може, порадить щось,— запропонував хлопчик, і вони, взявшись за руки, пішли до дитсадка.

Ось і настав час допомогти лісовим мешканцям,— сказав, вислухавши дітей, Петько.—Візьмемо годівнички, корм — і до роботи!

...Озивайко зустрів їх на галявині. У теплому кожушку, весь засніжений, розпашів од швидкої ходи.

— А ви вчасно! — тільки й мовив. Став розподіляти годівнички: — Оці ви тут почепите, а ці я сам у найдальші куточки лісу віднесу.

Закипіла робота. Тарасик узявся прилаштовувати до сучка годівничку, а вона ніяк не хотіла висіти рівно: вітер кидав її з боку в бік.

— Не годиться вона, Тарасику, для такої погоди,— сказав Озивайко.— Бери краще ось цю, з дашком.

Тарасик швидко прив'язав годівничку до стовбура молоденького дубка. Підійшла Маринка й насипала на столик під дашком зерна та соняшникового насіння.

Петько дістав із торбинки шматочок сала.

— Для синиць? — зрадів Тарасик.— Давай я його прикріплю он до того сучка!
Невдовзі всі годівнички були понавішувані.

Діти стали під сосною й почали чекати на пташок. А ті чомусь не летіли.

— Невже померзли? — бідкалася Маринка. «Стук-стук!» — пролунало над головою.

— Дятел! — здогадався хтось.

— Якщо дятел живий, то й інші пташки прилетять! — сказав Петько. Озивайко на те всміхнувся, а тоді розстібнув свого кожушка, й звідти сипонули зграйки синичок, снігурів, чижів. Навіть кілька сойок. Птахи закружляли над його головою, а помітивши годівнички з кормом, полетіли до них.

— Навіщо ти, Озивайку, всіх пташок під кожушок сховав? — насупився Тарасик.— їм там, напевне, тісно було...

— Хоч не пишно, та затишно! — весело промовив Озивайко.— Дрібні пташки без корму довго не живуть — замерзають. А під кожушком їм було тепло, ось і протрималися до вашого приходу. Ви ще можете поспостерігати за пташками, а я подамся далі, бо й іншим лісовим мешканцям потрібна допомога. І не забувайте — пташкам щодня треба корм підкладати!..

Озивайко всміхнувся привітно й розтанув у сніжно-білому мареві.

Казка про зиму

 Жила-була Зима. У хорошій хатинці, з крижаною підлогою, морозною візерунковою стелею і розмальованими вікнами. Хата ця стояла в дрімучому лісі. Якось так виходило, що влітку ні хати, ні Зими ніхто не бачив. А в морозний час — все ніби було на місці. І будинок, і господиня його. І ось одного разу, коли господиня Зима робила з білих сніжків повітряний торт, вона побачила на порозі свого будинку дівчинку. В ліс дівчинка прийшла разом зі своїм дідусем; вони вибирали найкрасивішу ялинку на Новий Рік. Але дідусь десь загубився і дівчинка злякалася. А за вікном потихеньку сутеніло. Дівчинка було зажурилася, але господиня Зима затіяла з нею гру. Потрібно було назвати якнайбільше зимових слів. Хто слів знає більше, той і виграв. «Метелиця, паморозь, іній, сніг, хуртовина, завірюха, сніжинки …», — багато слів назвали гравці. Незабаром дівчинка сама не помітила, як заснула. А на ранок господиня Зима привела в дім дідуся. Виявляється, він зустрів в лісі дванадцять братів місяців, та й забалакався з ними. То-то було радості, коли дідусь з онукою зустрілися. Господиня Зима дала їм свої снігові сани, і вони вирушили додому.

Про ведмедика

Одного весняного ранку прокинувся ведмедик після довгої зимової сплячки і йому дуже захотілося дізнатися, що таке зима.

Він виліз із барлога, побачив шпака на гілці дерева і спитав у нього:

— Що таке зима?

— Зима — це коли холодно і всі шпаки відлітають у теплі краї, — відповів птах.

Не зрозумів ведмедик, що таке зима і вирішив спитати у дерева.

— Це довгий сон. Зима вкриває нас білою пухнастою ковдрою, а іноді дарує холодне вбрання з інеєм, — відказало дерево.

Знову не зрозумів ведмедик і вирішив спитати у білочки, що таке зима.

На це вона відповіла:

— Зима — це білі холодні мухи, вони падають з неба на землю і жодний птах їх не ловить.

Не зміг розібрати ведмедик і синиччине пояснення, тому пішов шукати ще когось, хто зміг би йому розповісти про зиму. Зустрів він сонце і спитав. А сонце відповіло:

— Зима — це легкі пушиночки, які всю землю вкривають срібною ковдрою. Починаються люті морози та падає білий сніг. Коли малі діти виходять гуляти та в сніжки грати, то в них рум’яніють щічки від тих морозів. Але я не можу зігріти їх своїми промінцями.

Втомився ведмедик від тих походеньок. Чи зрозумів він, чи не зрозумів про зиму, та вирішив одне. Краще йому спати у рідненькому теплому барлозі та чекати весни.

Сніжинка

Десь дуже далеко у небі жила велика хмара.

Вона товаришувала з вітром, який іноді виводив її на прогулянку, підганяючи своєю силою.

Цій великі хмарі так подобалась земля з її зеленими полями, густими лісами, блакитними озерами, що іноді хотілось впасти донизу, і жити на землі.

Але сонечко не дозволяло цього робити.

Воно тримало хмарину в небі.

Тому вона час від часу посилала на землю своїх діток - краплинок.

Вітер тоді трохи пустував, розкидаючи маленькі крапельки і в поле, і на дерева, і в річку.

Але сонечко приходило на допомогу хмарині, і, як тільки воно виглядало, а хмарка починала сумувати, всі дітки поверталися в небо.

Але сталося так, що сонечко перестало сильно гріти, вітер також став холодний.

Він ганяв хмарину все сильніше, іноді потрушуючи її, щоб хмаринка відпустила на землю своїх діток.

Довкола було так холодно, що вона боялась це робити: її дітки можуть замерзнути.

Так хмаринка літала і літала на небі.

Прийшов вечір. Сонечко вже сховалось за обрій.

Сіра хмара й собі задрімала.

Та й не встерегла.

Одна донечка-краплинка замерзла.

Вона перетворилась у маленьку білу сніжинку. З таким гарним візерунком. І таку легеньку-легеньку.

Сніжинці так вона сама сподобалась, що мал

енька почала танцювати, необачно підійшла до краю хмарини, і впала.

Вітер відразу підхопив крихітну біленьку сніжинку і повів її в таночку, то підіймаючи майже до мами-хмаринки, то опускаючи аж трави.

Але йому так сподобалась ця крихітка, що вітер не знав, де її залишити, щоб нею милувались інші.

- Знаю! - вигукнув він і поніс сніжинку до найвищої ялинки у лісі.

Вітер залишив сніжинку на самій верхівці.

І повернувся до хмарки.

Ранок у лісі почався з галасу: це дзвінкі синички полетіли шукати собі сніданок.

Саме одна з них і побачила маленьку сніжинку.

- Ой, дивіться, сніжинка. Така гарненька! - скрикнула одна пташка.

- Обережно, не розтопи, - підхопила друга.

- А чому вона одна? - поцікавилась третя синичка.

Пташки полетіли далі, розносячи по лісу звістку про єдину сніжинку у лісі.

Пернаті друзі могли й самі подивитися на біленьку крихітку.

А звірята сумували, що впала лише одна сніжинка.

- Як же ми будемо сліди ховати, - непокоївся один зайчик, що недавно змінив шубку з сірої на білу.

- І у сніжки не пограємо, - сумно сказала білочка...

Гамір у лісі розбудив хмару і її діточок.

І тут хмаринка побачила, що всі краплинки перетворилися в сніжинки. А однієї дитинки бракує.

- Маленька, ти де? - стурбовано покликала мама-хмара.

Але відповіді не було.

Тут прилетів вітер.

- Я її відніс до лісу. Нехай порадує звірят.

- А ле ж їй самій сумно, - сказала хмара.

- А можна і нам на землю, - попросились інші сніжинки.

- Разом їм буде веселіше. Та й землю грітимуть, - підтримав їх вітер.

Хмара погодилась.

І вже через мить вітер розносив по лісу багато-багато маленьких біленьких сніжинок.

- Ура, сніг йде! - кричала білочка.

- Яка краса, - сказав зайчик.

Але обоє поспішили додому.

Вечірнє небо на прощання оглядало небо, перетворюючи білий ліс у розсип дорогоцінних каменів.

На галявині звірята гралися в сніжки.

А перша сніжинка на самій верхівці ялинки засинала під колискову вітру.

Важка морозова робота

У Зими був вірний помічник - Мороз.

Це не той, що носить дітям подарунки на Новий Рік - старенького біла Зима давно відправила на відпочинок, взявши замість нього на службу онука.

А той молодий та й ледачий: то забуде річку кригою скувати чи інеєм дерева вкрити, або й шибки на вікнах розмалювати.

Зима кілька днів терпіла, а потім каже:

- Морозе, якщо не хочеш працювати, йди геть. Грійся на печі, але не заважай мені. Бо яка ж зима без снігу, інею і криги.

Подумав молодий помічник, та й залишився. Бо як же мороз на печі витримає - там спекотно.

Відтоді почав допомагати своїй білій господині у всьому.

Озера і невеличкі річки скував кригою. Та такою товстою, щоб люди не боялись переходити через воду. Та й подорожніх морозець пощипував, щоб ті додому поспішали і не затримувалися.

А ще в обов'язки Мороза входило посипати дерева та кущі інеєм.

Та найприємнішою роботою він вважав іншу: щоночі Мороз розмальовував вікна у хатах. А заодно й спостерігав, чи чемні дітки там живуть, щоб дідусь знав, чи нести їм подарунки.

А так, як був помічник зими майстерним художником, на шибках вранці можна було побачити і квіти, і дерева, і гори, і доріжки, з невідомими та відомими звірятами.

Та й вдень мороз не відпочивав. Це він хрустить снігом під ногами або переливається в бурульках на сонці, не дозволяючи їм танути.

Ну добре, маленький, лягай вже спати. А завтра вранці підемо до вікна дивитися на морозів малюнок. Та поспішай, а то він скаже дідусю, що ти неслухняний. А Новий Рік не за горам: Дід Мороз вже подарунки готує.РАЙДУГА В БУРУЛЬЦІ

Вдень почав танути сніг, капали краплі з дахів. А вночі знову підмерзло.

Вийшов з хати Юрко і побачив велику крижану бурульку. Вона звисала з даху. Зійшло сонце, і бурулька заблищала різнобарвними вогниками — синім, рожевим, червоним, блакитним, жовтим.

Юрко стоїть, затамувавши подих від здивування. Красива бурулька, мов райдуга.

На даху біля бурульки сіли горобці та й цвірінькають. Вони теж милуються бурулькою.

Як дзвенять сніжинки

Це було темного зимового вечора. Сонце сховалось за обрій. Зарожевів сніговий килим. Стало тихо-тихо. Замерехтіли зорі глибокому небі.

Раптом з півночі насунула чорна хмара. Пливе над снігами. Потемнів сніговий килим. Падають сніжинки на землю. Тихо лягають на поле, на ліс, на дорогу. Я прислухаюсь до тихого снігопаду і чую ніжний дзвін. Немов десь далеко-далеко бринить велика кришталева чаша, до якої доторкається срібний молоточок.

Що воно дзвонить? Іду, прислухаюся. Дзвін лине від маленької ялинки, що росте у нас на шкільному подвір'ї. Вслухаюся і дивуюся. То дзвенять маленькі сніжинки. Висять на ялинкових гілочках, доторкаються одна до другої, немов срібні дзвіночки. І дзвенять, дзвенять. Аж місяць прислухається.

Як Бурулька в Струмочку купалася

Того року зима була затяжною.

Лісові звірята вже не знали, чи радіти відлизі, коли з гілок додолу падають краплинки, чи чекати наступних морозів вслід за хурделицею.

на галявині посеред лісу, поруч з крихітним Струмочком, що завзято пробивався з-під землі, а зимою навіть не замерзав, лісники зробили годівницю для косуль та оленів.

Іноді туди й лосі забігали підкріпитись.

Хоча дерев'яний дашок і заносило снігом, духмяну травичку можна було і в морози їсти, від вітру годівницю рятувала міцна стіна з одного боку.

Але наступила відлига, і з даху потекла водичка.

Кілька краплинок приєднались до струмочка і понеслися вдаль.

Та сонечко сховалось, а морозець перетворив талий сніг на бурульку.

І з кожним днем вона поки що росла й росла.

Поки один з гостей годівниці не зачепив її рогом, відколовши кінчик.

Той впав у струмок, але сонна вечірня водичка так і залишила його біля берега.

Сонечко сховалось за верхівки дерев, і бурулька заснула.

А вранці вона вже не бачила свого кінчика у струмочку.

Зате яскраве сонечко скотило спочатку кілька крапельок води по бурульці, а потім і саму її підтопило, що та впала.

Прямо в струмочок.

Водичка її підхопила, і час від часу стукаючи то в один, то в інший берег, понесла за собою.

Маленькі крижинки залишались і на мерзлій землі, і на гострих камінцях, але Бурулька пливла далі, спостерігаючи за білою хмаркою-пером, що бігла наввипередки зі Струмочком, за зеленою хвоєю сосон, що час від часу затуляла сонце.

Навіть руду білочку побачила, яка саме снідала на бережку, і зайчика, який намагався Струмочок перестрибнути.

Та ось Бурулька зачепилась за корінь могутнього дуба, і розкололась на багато-багато крихітних крижинок, які Струмок поніс далі.

І лише крапельки води бачили перші зелені травинки й тендітні квіточки підсніжників.

Весна прийшла!

Починається весна

Вибираються зі своїх нірок польові миші. Вони йдуть шукати собі їжу. Добре, що на сусідніх грядках кілька днів назад посіяли зернові. Є чим поласувати.

А того тижня на дальніх грядках садили картоплю. Гей, колорадські жуки, нумо ласувати! І сонні після довгої сплячки жуки марширують по полю у вказаному напрямку.

Побачила цей парад ластівка, що саме летіла над полем, і теж вирішила підкріпитися... Жуками.

А ті так швидко розбігались, щоб сховатись, навіть не помітили калюжі вздовж грядок. Частина з них пройшла перепідготовку з плавання.

Роботящі мурашки взялися за роботу. Їм треба було відремонтувати свій дім, пошкоджений дощовими водами. Розбіглись вони по полю в пошуках будівельних матеріалів. То там видно, як мурашки тягнуть травинку, то з іншого боку мураху, що котить грудочку землі. Робота триває.

А над полем, де вже порозпускались квіти, чути гул. Бджілки теж уже мають роботу. Їм потрібно зібрати пилок з перших квітів. Адже без пилка і меду не буде смачного і корисного. От вони й літають над квітами, сідаючи то на ось цю жовту, то підлітаючи зовсім близько до крихітних блакитних.

Ой, а що це за яскраве створіння летить над травами? Це метелик виліз з кокона, у якому провів зиму, і вирішив обдивитись землю звисока, адже личинкою, хоч і цікаво бути, всього не побачиш.

Життя продовжується.

Куди ховається сонечко

Жило на світі Сонечко.

Світило воно людям на землю, приносило їм тепло і затишок, дарувало радість.

Так тривало дуже довго, але якось Сонечко помітило, що люди не радіють йому, бо звикли і стали байдужими.

Тому сонечко надумало сховатися. За високими горами і глибоким морем воно збудувало собі домівку. Сонечко зайшло додому і вирішило з неї не виходити.

Люди дуже здивувались, коли на небі не стало їхнього світила.

Але коли воно не з'являлося дуже давно, всі жителі землі занепокоїлись. Вже не чути було сміху, люди мерзли.

І тоді вони вирішили пошукати Сонечко, але не було видно ніякої дороги, тому просили в неба допомоги, і воно раптом засяяло мільйонами зірок, а молодий Місяць вказав шукачам шлях до домівки сонечка.

Коли люди прийшли туди, воно якраз прокинулось.

Тоді найсміливіший з людей виступив уперед і промовив:

-- Будь ласка, повертайся назад, адже без твого тепла ми замерзаємо, твої промінці дарують нам радість, без тебе все в'яне, а звірі ходять похмурі.

-- Ви про мене забули, -- відповіло Сонечко, -- але саме я дарую вам життєву енергію.

-- Повертайся назад, ми будемо тобі вдячні, -- мовили люди

-- Мені краще вдома, -- відказало світило.

Воно глянуло на сумні обличчя людей і промовило:

-- Добре, я повернусь, але буду світити тільки вдень, а вночі відпочиватиму вдома. Тоді вам світитимуть Місяць і зорі. А ви з нетерпінням чекатимете нового дня.

Так і повелось, що сонечко освітлює землю вдень, а вночі ховається, щоб люди відпочили.

А новий день принесе нові радощі, коли Сонечко повернеться!

Як овочі головного обирали

На багатому городі в однієї господині чого тільки не росло.

Були там і цибулька з часничком, і соковиті помідори з зеленими огірочками, і жовтогаряча морква з солодким буряком, редиска з редькою, гарбуз та диня, лежебоки-кабачки, капустинка в ста кофтинках та пишна картопелька.

Якось городнім жителям захотілось вибрати поміж себе головний овоч.

-- Я повинен бути головним, адже я найбільший, -- сказав гарбуз.

-- Я теж хочу бути головною, бо серед вас найкрасивіша: в мене чубчик зелений, а вся я жовтенька, -- відізвалась морква.

-- Чого б мені не бути головним, я серед вас найяскравіший, -- обізвався помідор.

-- А я найкорисніший, -- промовив буряк.

-- Може тоді я буду головною, бо у мене найбільше одягу, -- тихо мовила капуста.

Поки овочі сперечались, картопля сиділа осторонь.

-- А як тоді нас розсудити? -- стривожились всі через певний час.

-- Давайте так, -- вигукнув гарбуз, -- поєднаємо нашу користь і нашу здатність до виживання. Ще треба звернути на те, як нас вживають.

З ним погодились усі.

Так трохи-потрохи серед кандидатів залишились картопля, капуста, цибуля і часник.

Овочі почали голосувати.

І тут підвелась капуста:

-- Я відмовляюсь від дальшої участі, адже, не зважаючи на мою корисність, люди не їдять мене постійно і з часом я втрачаю свій смак.

-- Я теж відмовляюсь, бо у мене взагалі гіркий смак. -- відповіла цибуля.

-- Тоді й мені не бути головним, -- промовив часник.

-- Хай головним овочем буде картопля, бо її найчастіше вживають, перелік страв, до яких вона входить, збільшується постійно, вона дуже поживна і гарно зберігається. -- сказав гарбуз.

Йому ніхто не заперечив.

Так картопля стала головним овочем.

Легенда

 Яким би великим не був ліс, вважали колись люди, за кожним його деревцем, кущиком, навіть травинкою обов’язково хтось доглядає . Звідси й пішли, напевно, міфи про добрих лісових німф. У грецькій міфології такою німфою була Дріада.

Іменами міфічних героїв називали диких тварин або рослини. Так дістала свою назву дуже рідкісна вічнозелена рослина, що трапляється лише в Карпатах – дріада восьмипелюсткова . Її пелюстки направлені на основні і проміжні сторони горизонту.

День і Ніч

Жили собі День і Ніч. Вони були сусідами і, навіть, товаришами. І тут прийшло до них Сонечко і почало гратися з квітами і деревами. Сподобалось це Дневі, й почали між собою товаришувати, забувши про ніч. Побачила це Ніч і дуже розгнівалась, що Сонце всі люблять, а її навіть не бачать.

Вирішила Ніч зробити капость, Вона запросила Сонце в гості, а коли воно зайшло, закрила в темну кімнату. І стала ніч володарювати на землі. Все заснуло. На третій день прокинулась білосніжна Конвалія і почала будити всіх лісових мешканців.

— Ми повинні врятувати Сонечко, бо без нього всі загинемо, — сказала вона.

Квіти попросили в доброї чаклунки допомоги. Вона визволила сонце. І коли воно з’явилось на небі, квіти дуже зраділи, кивали своїми голівками, вітаючи його. Побачила це ніч й каже:

— Якби ж я була світлою, мене теж любили.

А чарівниця їй відповіла:

— Мало бути світлою зовні, потрібно мати ще й світлу душу.

Почув ту розмову День й каже:

— Не засмучуйся Ноче, давай ми поділимо земний час навпіл: коли світить Сонце, цей час буде називатися День, а коли ні — Ніч.

Так і поділились вони між собою.

День і ніч

У далекі часи це було. Жили-були брат з сестрою День і Ніч.  Ніч була дуже тихою і спокійною, вона не любила суєту і цуралася світла. Затишніше їй було в світлиці, коли темно. Братик День ж навпаки, був веселий і бадьорий. Він радів сонечку і намагався довше перебувати на світлі.

Якось раз посперечалися брат з сестрою про те, що красивіше світло або тьма. Довго суперечка їх тривав і мало не призвів до сварки. Вирішили брат з сестрою, що потрібно добу між собою розділити. День сказав: «Я люблю сонечко і світло, хай моїм буде світлий час доби». «Добре, тоді я заберу собі темну частину доби» – сказала сестриця Ніч.

Зраділи брат з сестрою, що світом все дозволили. А в знак примирення вирішили обмінятися частинками світла і темряви. Так Ніч отримала місяць і зірки. А День отримав тінь, яку стали відкидати рослини і тварини.

КАЗКА ПРО ПОРИ РОКУ

Колись дуже давно чотири шанованих усіма пані Зима, Весна, Осінь і Літо жили разом. Частенько зустрічалися вони в місті чи в селі, за в‘язанням чи за чашкою кави. Та біда в тому, що кожна з добродійок мала вельми норовливий характер і не хотіла одна одній поступитися. Словом, дня не проходило у подруг без сварки. 

–        Давайте, – якось вирішили вони, – виростимо квіти. У кого будуть найкращі – та й найголовніша. А три інші будуть їй коритися.

Та й розійшлися на деякий час. А коли зустрілися знову, кожна мала що показати. Весна принесла кошик ніжних конвалій та сумовиті пелюстки сон-трави, Осінь вразила барвами жоржин та хризантем, а Літо засипало морем прекрасних запашних троянд!

Весні з Осінню дуже сподобалися троянди, тож вони закричали, що пані Літо найголовніша. А Зиму не стали й слухати. Хіба може така холодна персона виростити бодай один паросток?! Набурмосилась Зима, махнула сивим рукавом і посипалися з нього чарівні холодні квіти, одна одної гарніша. Не було в дивовижній заметілі ні одної, схожої на іншу. Весна з Осінню замилувалися тією красою і не знали, що сказати. Тільки пані Літо дуже розсердилася, бо її троянди боялися холоду, тож враз під снігом почорніли. Вона стала дмухати гарячим вітром поки чарівні сніжинки не перетворилися на воду.

Примирення між чотирма пані не відбулося. Їм прийшлося поділити рік на чотири частини і господарювати кожній у свій час. Ворогуючі Зима з Літом навіть вибрали собі такі пори, щоб ніколи більше не зустрітися. Правда й самі собі не хочуть зізнатися, що інколи сумують одна за одною. Розтопить, буває, Зима кучугури, виманить з-за хмари ласкаве сонечко і чекає... Може прийде Літо з букетом запашних троянд. Немає... А Літо в свою пору сипне інколи сніжинок на теплу долоню і розглядає уважно. Чи не знайдуться хоч дві однакові...

Пори року 

Жив в одній країні король на ймення Рік. Незліченні були його багатства. Та більш за все любив і цінував він своїх чотирьох дочок – Зиму, Весну, Літо і Осінь.

Старша сестра – Зима – була злою і ненавиділа все живе. Та в присутності батька завжди пестила звіряток і ніжно підливала квіточки. Весна ж була дуже привітною і більш за все любила природу. Вона часто гралася зі своєю, такою ж природо любимою, сестрою Осінню. Також дочки разом з батьком завжди сміялися над витівками наймолодшої сестри – Літо.

Минав час. Зістарівся вже король. І вирішив він передати свій трон дочкам. Щоб нікого не образити, король розділив рік на чотири частини. “Дочки пануватимуть по черзі, – думав Рік – і все буде добре.”

Найбільше любив король Весну. Тому вирішив, що вона розпочинатиме рік. Всі сестри з цим погодились, окрім заздрісної Зими.

Коли Весна повинна була вперше зійти на трон, Зима замкнула її в підвалі. А сама, одягнувши її вбрання, зійшла замість неї.

Коли Зима почала панувати, король одразу зрозумів, що це не Весна. Адже все навкруги було біле-біле. Тоді Рік сказав:

– Зимо, Зимо, навіщо ти це зробила? Тепер уже нічого не зміниш… Ти будеш розпочинати рік! Але я тебе покараю. Ти будеш не тільки розпочинати, а й закінчувати його!

З того часу, Зима розпочинає та закінчує рік.

Як весна літо зустрічала

Земля, господарюючи на землі, добре працювала.

Молода господиня і лід на водоймах розтопила, і матінку-землю дощами напоїла, щоб трава зазеленіла. Прикрасила дерева і кущі листочками, одягла на них квіткові віночки...

Ну зовсім до приходу брата Літа підготувалась.

А щоб він поспішив, ще й Грім з Блискавкою за послів додому відправила.

Почав наймолодший брат збиратися в дорогу - одягнув на русяве волосся солом'яного бриля, перекинув через плече легеньку торбину і вирушив у дорогу.

Де-не-де по дорозі Літечку чулись маївки, то там, то тут діти збирали в полі квіти, щоб прикрасити рідну домівку. Всюди Літу зустрічались щасливі люди, веселі звірятка у лісі, над полями літали різнобарвні метелики і працьовиті бджілки.

Весна вийшла назустріч братові.

Ні,вона не збиралась так швидко покинути землю, просто хотіла показати Літу красу, що була довкола.

Вони разом пройшлися полями, де густо зеленіли зернові та овочі, прогулялись лісами, оглядаючи ягідники та грибні місця, заглядаючи до садів, де, мов наречені, стояли заквітчані дерева.

- Добра робота, сестронько. Тепер і мені пора вже працювати.

Весна посміхнулась і поволі пішла геть. Її господарювання на землі закінчилось.

Повітря

Повітря і не видно, і не чути.

Але без нього нам не обійтись.

Не можна ні хвилиночки пробути.

Ось ти навколо себе подивись.

Все дихає: листочок і травичка,

Метелик, що над квіткою летить.

І дише рибка й рак, і дише річка...

Повітря треба кожному, щоб жить.

А он несуть вітри хмаринку білу,

Щоб дощик на поля й ліси пролить.

А он у небо пташка полетіла,

А без повітря як вона злетить?

Повітря — це велике диво, діти.

І все життя — це казка чарівна.

І кожній миті треба нам радіти,

Земля казкова і у нас одна.

Історія однієї Краплі (сумна казка про воду)

Прозора цівка води бігла з незакритого крана. Вода падала прямо на землю і зникала, безповоротно усмоктуючись у потріскану від палючих сонячних променів грунт.

Важка крапля води, боязко визираючи з цієї цівки, з острахом подивилася вниз. В якусь частку секунди у неї в голові промайнула вся її довге, насичене подіями життя.

Вона згадала, як, пустуючи і граючи на сонці, з'явилася вона, Маленька Крапелька, несміливо пробився з землі, юного і зухвалого Джерела. Зі своїми сестрами, такими ж пустотливими Маленькими Крапельками, вона гуляла серед шепочуть їм ласкаві слова берізок, серед палаючих яскравими фарбами квітів лугів, серед запашних лісових трав. Як любила Маленька Крапелька дивитися в чисте високе небо, на легкі, як пір'їнка, хмари, що повільно пливуть і відбиваються в маленькому дзеркалі Джерела.

Крапелька згадала, як Джерело, що став згодом зухвалим і сильним, перетворився в гучний потік і, збиваючи на своєму шляху каміння, горби і піщані насипи, пронісся по низині, облюбовувавши місце для свого нового пристановища.

Так народилася Річка, яка вилася, мов серпантин, в обхід незайманих лісів і високих гір.

І ось, ставши зрілої і повноводною, Річка прихистила у своїх водах миня і окуня, ляща і судака. Гуляла в її теплих хвилях дрібна рибка, а хижа щука вела на неї полювання. По берегах гніздилося безліч птахів: качки, дикі гуси, лебеді-шипуни, сірі чаплі. Навідувались з сходом сонця на водопій косуля, олень, гроза тутешніх лісів - кабан зі своїм виводком - був не проти покуштувати чистою і смачною студеної води.

Нерідко на берег приходив Чоловік, розташовувався біля Річки, насолоджувався її прохолодою в літню спеку, милуватися світанками і заходами, дивувався стрункому хору жаб під вечір, розчулено поглядав на пару лебедів, які оселилися неподалік біля води.

А взимку біля Річки лунав дитячий сміх, малюки і дорослі влаштували на Річці каток і тепер ковзали по блискучому дзеркалу льоду на санках і ковзанах. І де вже тут було всидіти на місці! Крапельки спостерігали за ними з-під товщі льоду і ділили разом з людьми їх радість.

Все це було. Але було, здається, так давно!

За стільки років Крапелька багато побачила. Дізналася вона і те, що ДЖЕРЕЛА І РІЧКИ НЕ НЕВИЧЕРПНІ. А Людина, той самий Чоловік, який так любив бувати на березі, насолоджуватися Річкою, пити холодну джерельну воду, ця Людина бере цю воду для своїх потреб. Та не просто бере, а витрачає її зовсім не по-хазяйськи.

Ось і зараз вода витікала тонкою цівкою з крана, а Крапля води, заплющивши очі, відправлялася в лякає, незвідане майбутнє.

«А ЧИ Є У МЕНЕ МАЙБУТНЄ? - з жахом подумала Крапля. - Адже я вирушаю, здається, в НІКУДИ»

Історія Маленького Жабеняти (добра казка про кругообіг води в природі)

Маленьке Жабеня нудьгував. Всі Жаби навколо були дорослими, і йому не було з ким грати. Зараз він лежав на широкому листі річковий лілії і уважно дивився в небо.

- Небо таке синє і живе, немов вода в нашому ставку. Повинно бути, це і є ставок, тільки навпаки. А раз так, то там напевно водяться жаби.

Він скочив на тоненькі лапки і закричав:

- Гей! Жабенята з небесного ставка! Якщо ви мене чуєте, відгукніться! Давайте дружити!

Але ніхто не відгукнувся.

- Ах, так! - вигукнув Жабеня. - Ви зі мною в хованки грати?! Ось вам!

І він скорчив кумедну гримасу.

Мама - Жабка, неподалік слідкувала за  комарем, тільки розсміялася.

- Дурнику! Небо  не ставок, і там немає жабенят.

- Але ж з неба часто капає дощ, а вночі воно темніє, як і наша вода в ставку. І ці смачні комарі так часто злітають увись!

- Який ти в мене малий, - знову засміялася Мама. - Комарикам адже потрібно рятуватися від нас, ось вони і піднімаються в повітря. А вода в нашому ставку в спекотні дні випаровується, піднімається в небо, а потім знову повертається в наш ставок у вигляді дощу. Зрозумів, малюк?

- Угу, - кивнув зеленою голівкою Жабеня.

А про себе подумав:

- Все одно коли-небудь знайду собі одного з неба. Адже там є вода! А значить, є і Жабенята!!!

Крапля роси.

 Рано-вранці на квітці троянди прокинулась Крапля роси. – Як я тут опинилась? – замислилась Крапля. – Увечері ж була високо в небі. Як я потрапила на землю? І захотілось їй знову на небо. Пригріло сонечко. Випарувалась Крапля, піднялася високо в небо блакитне, до самого Сонечка. Там – тисячі інших крапель! Зібрались вони в темну хмару й заступили Сонечко. – Чого ви мене заступили від людей? – розгнівалось Сонечко. І послало на темну хмару вогненну стрілу. Вдарила вогненна стріла, загримів грім. Злякалась темна хмара й розсипалась. Пішов дощ. Упала крапля на Землю. – Дякую тобі, Крапле, – сказала Земля. – Я так скучила за тобою. 

Дуб-пастух

На узліссі стоїть самотній дуб. Міцний, кремезний. Старий, мов дід-пастух. Мабуть, і виріс він на узліссі, щоб бачити, як ростуть його побратими в лісі.

Та ось налетіла гроза. Вдарила вогняна стріла в стовбур дуба. Затремтіли гілки. Загорілось верховіття. Лив дощ, а дуб горів — аж палахкотів... Обгоріла його вершина. Засумував ліс — хто ж тепер буде нашим пастухом?

Але дуб не загинув. Через рік зазеленіли молоді пагони, де обгоріли гілки. Вкрився старий дуб кучерявим листям. А вершина була суха. Летіли з теплого краю лелеки. Бачать — сухе верховіття. Сіли на нього й змостили там гніздо. Зрадів старий дуб. Тепер він не самотній. Коли заходить сонце, лелека стоїть у гнізді на одній нозі й давиться кудись далеко-далеко. Туди, де сховалось сонечко. Це він видивляється, чи не буде часом грози. Спокійно стоїть лелека. І дуб зітхає спокійно. Зашумить зеленим листом і засинає.

КАЗКА ПРО СОНЯШНИК

Молода стеблинка соняшника не пам’ятала, яким  тонким паростком пробивалася крізь землю. Якась потужна сила виштовхнула її  на поверхню, і ось вона ніжиться на сонці, милуючись величезним і дивовижним світом який  відкрився їй, де так багато світла, де так затишно і тепло.

«Треба рости, треба тягнутися вгору, — думає маленький Соняшник, трохи сп’янілий від гарячих сонячних променів. — Ну от, ще на сантиметр ближче до світла, ще і ще … »

А навколо кипить життя: пурхають різнокольорові метелики, весело дзижчать працьовиті бджілки, перелітаючи з квітки на квітку, в траві затягнув свою монотонну пісню коник, а під кущем бузку мирно сопе пухнастий кіт.

А це що за прекрасне створіння з прозорими крильцями і величезними очима? Здається, це бабка. Вона легко опускається на сусідню квітку і завмирає на сонці.

— Привіт! Як ся маєш?

— Добре, — відповідає вона. — Була на лузі біля річки, літала наввипередки.

— А яка вона, річка?

— Вода в ній прозора і в сонячний день переливається всіма кольорами веселки.

«Напевно, красиво», — думає соняшник і озирається навколо: все радіє і радіє теплу та світлу!

Ось з’являється господиня. Зараз вона візьме лійку, землю напоїть цілющою вологою, і всі рослини ще сильніше ростимуть вгору.

Так він ріс, стаючи все вище і міцніше. Його соковиті яскраво-зелені листки  розкинулися по обидві сторони, а маленька руда голівка налилася насінням.

«Будь як сонце, стань схожим на сонце», — немов промовляв хтось всередині нього. І він все тягнувся і тягнувся вгору, купаючись у променях сонячного світла і тепла.

Але одного разу, коли хмари закрили сонце, він опустив голову вниз. Там, у темряві, тісно тулилися одне до одного інші рослини, пониклі, бліді … Соняшнику стало їх дуже шкода, і він вирішив віддати їм все світло, все тепло, які накопичував. Здавалося, що це вже не сонце, а він, соняшник, зігріває всіх навколо.

А тут і вітер розсунув хмари, ласкаві промені знову впали на землю, і темрява, як змія, відповзла під високий паркан, тому що їй не залишилося місця на землі. Соняшник разом із сонцем дарував любов, і його жовта верхівка була видна звідусіль.

Поруч зупинилися братик із сестричкою.

— Дивись, — сказала дівчинка, вказуючи на соняшник, -це маленьке сонечко!

Дівчинка і листочок

Настала осінь. Моє деревце стало золотим. Листочки все падають і падають. А сьогодні відпав останній листочок. Підняла я його і запитала:

- Листочку, скажи, тобі ж не хочеться вмирати?

- Моє життя коротке, але цікаве. Весною я слухав спів пташок, влітку зустрічав схід сонця. Я пив дощову воду, дружив із сонцем і вітром. Я не вмер. Подивись, дівчинко, на те місце, де я був. Там залишилась брунька. Весною тут з'явиться мій брат.

Казка про листочок

    Жив собі листочок. І було у нього багато друзів - кленових листочків. Настала осінь. Всі вони стали жовто-багряні. Вітерець налітав на них, відривав від гілочок і, кружляючи, опускав на землю.

- Не займай мене, вітре, - просив листочок.

- Не бійся, я понесу тебе далеко від твого дому. Покажу тобі, як навколо гарно, - відповідав вітер.

   Листочок затремтів у повітрі, а потім опустився на землю, де було багато таких листочків, як він. "Що ж зі мною буде? - подумав листочок, - я тут нікому не потрібний". "Шурх-шурх-шурх", - почулося раптом. Це прибіг маленький їжачок. Настромив нашого листочка на голки і поніс до своєї хатки. Листочок подумав:

- Як добре, що я комусь знадобився! Я і мої друзі-листочки будемо зігрівати їжачка, щоб йому було тепло і затишно.

Про мурашку та ромашку

На галявині лісу росла собі Ромашка, одним-однісінька. Поряд росли дзвіночки, кульбабки та багато різних квітів. Та лише Ромашка - одна. І було їй дуже сумно, нізким поговорити. Дзвіночки передзвонюються між собою, кульбабки зайняті своїми парашутиками-насінинками, увесь час повчають їх як найдальше літати. А до Ромашки нікому діла нема.

Та одного дня усе змінилося. Якось під вечір почула Ромашка, що хтось тихенько плаче. Озирнулася довкола і побачила маленьку Мурашку.

- Гей малечо, ти чого плачеш?

- Ой як не плакати, коли ніжечка дуже болить, - відповіла Мураха.

- А що сталося з твоєю ніжкою? - стривожено спитала Ромашка, бо була дуже доброю, і завжди всіх жаліла.

- Я її подряпала, і тепер йти не можу. Бачу хмара насувається, дощ буде, а додому мені далеко, - сказала Мурашка, і знову заплакала. І справді, потемніло, загриміло, пішов густий дощ.

- Ховайся, - крикнула Ромашка, і низенько нахилила свою голівку, утворивши затишну, чарівну білу парасольку для Мурашки.

- Ой спасибі тобі, Ромашко, що заховала мене від дощу, а чим я тобі віддячуся?

- А ти поговори зі мною трішки, бо дуже мені одиноко тут. Розмовляли вони, розмовляли, аж поки дощик не закінчився. Мураха розповідала де бувала, що бачила, а Ромашка уважно слухала і посміхалася, раділа, що знайшла собі подружку. Коли дощик перестав капати, Ромашка підвела голову до сонечка, що з’явилося між хмарками, аби просушити свої пелюсточки. А Мурашка зібралася йти до дому.

- Куди ж ти з хворою ніжкою підеш біднесенька, зупинила її Ромашка. - Давай попросимо дядечка Подорожника, хай полікує, він добрий лікар.

А дядько Подорожник ріс поряд, почув про мурашину біду, дав краплинку свого соку, Ромашка свою пелюсточку для перев’язки, та й полікували Мурашці ніжку. Тут ще й дядько Джміль мимо пролітав, Ромашка його попросила допомогти Мурашці дістатися дому. Він теж не відмовив, посадив її собі на спину, та й полетів до мурашника. Ох і дякувала Мурашка новим друзям. А дядько Джміль підморгнув Мурашці і промовив: - Завжди пам’ятай, ніколи нікого в біді не лишай. Тоді завжди знайдеться хтось, що й тобі допоможе колись, - та й полетів собі, а Мурашка помахала йому в слід лапкою, і задумавшись пішла до дому.

З того часу, вона часто провідувала Ромашку, розповідала їй про новини в мурашнику, чи лісі, не забувала подружку. І якось, також віддячила Ромашці добром за добро. А було все так. Настав час Ромашці висипати достигле насіннячко, а на біду вітру нема, насіння не рознесеться по галявині. Зажурилася наша Ромашка, ось тут і допомогла Мураха подружці. Покликала всіх своїх родичів, а вони, схопили кожна по насінинці, і розбіглися в різні боки галявини, залишили там насіннячко та й пішли по своїх справах. А наша Мурашка задоволено потерла лапку об лапку і сказала:

- Наступного року, ти вже будеш на галявині не сама, не будеш сумувати. І підморгнула дядькові Джмелеві, котрий пролітав поряд. Добром за добро.

ДВІ ЖАБИ

Жили-були дві жаби. Були вони подруги і жили в одній канаві. Тільки одна з них була хоробра, сильна, весела, а інша - ні те ні се: боягузка була, ледащо, соня.

Але все-таки вони жили разом, ці жаби. І ось одного разу вночі вийшли вони погуляти.

Йдуть собі по лісовій дорозі і раптом бачать: стоїть будинок. А біля будинку льох. І пахне з цього льоху дуже смачно: пліснявою пахне, вогкістю, мохом, грибами. А це якраз те саме, що жаби люблять.

Ось забралися вони мерщій в льох, стали там грати і стрибати.

Стрибали, стрибали і ненавмисно звалилися в горщик зі сметаною. І стали тонути. А тонути їм, звичайно, не хочеться.

Тоді вони стали борсатися, стали плавати. Але у цього глиняного горщика були дуже високі слизькі стінки. І жабам звідти неможливо вибратися. Та жаба, що була ледаркою, поплавала трохи і думає:

"Все одно мені звідси не вибратися. Навіщо ж я буду марно борсатися? Тільки мучитися даремно. Вже краще я відразу втоплюся". Подумала вона так, перестала борсатися - і потонула.

А друга жаба - та була не така. Та думає: "Ні, братці, потонути я завжди встигну. Це від мене не піде. А краще я ще ще поплаваю. Хто його знає, може бути, у мене що-небудь і вийде".

Але тільки - ні, нічого не виходить. Як не плавай - далеко не попливеш. Горщик маленький, стінки слизькі - НЕ вилізти жабі зі сметани. Але все-таки вона не здається, не сумує.

"Нічого, - думає, - поки сили є, буду борсатися. Я ж ще жива, значить, треба жити. А там - що буде!"

І ось з останніх сил бореться наша хоробра жаба зі своєю жаб'ячої смертю. Вже ось вона і пам'ять стала втрачати. Вже ось захлинулася. Вже ось її до дна тягне. А вона і тут не здається. Знай собі лапками працює. Дриґає лапками і думає: "Ні! Чи не здамся! Дзуськи, жаб'яча смерть ..."

І раптом - що таке? Раптом відчуває наша жаба, що під ногами у неї вже не сметана, а щось тверде, щось таке міцне, надійне, начебто землі.

Здивувалася жаба, подивилася і бачить: ніякої сметани в горщику вже немає, а коштує вона, жаба, на грудці масла.

"Що таке? - Думає жаба. - Звідки взялося тут масло?"

Здивувалася вона, а потім здогадалася: адже це вона сама лапками своїми з рідкої сметани тверде масло збила.

"Ну от, - думає жаба, - значить, я добре зробила, що відразу не потонула".

Подумала вона так, вистрибнула з горщика, відпочила і пострибала до себе додому, в ліс.

А друга жаба залишилася в горщику. І ніколи вже вона, голубонька, більше не бачила білого світу, і ніколи не стрибала, і ніколи не квакала.

Ну що ж!Якщо говорити правду, так сама ти, жаба, і винна. Чи не падай духом! Не вмирай раніше смерті!

Шпак прилетів

Був тихий весняний ранок. Ще не зійшло сонце, тільки небо на сході стало рожевим.

На голій гілочці клена голосно заспівав шпак. Він тільки-но прилетів з далекого теплого краю. Знайшов свою шпаківню, сів біля неї й радісно сповістив:

— Я вже прилетів! Весна настала!

Спів шпака почув у своєму гнізді горобець. Він спав під стріхою в теплому кубельці. Йому не хотілося рано вставати. Та, почувши шпака, горобець стурбувався. Він розбудив горобчиху, що спала в сусідньому кубельці, й сказав:

— Шпак прилетів. Тепер нам доведеться раніше вставати. Бо за шпаком важко буде якусь їжу роздобути. Він скрізь устигне першим...

Горобчиха зітхнула й відповіла:

— Спасибі шпакові, що будитиме тебе, ледаря.

Ялинка

У невеликому лісі серед високих ялин жила-була нічим не приваблива на перший погляд маленька ялинка. Однак був у неї незвичайний талант — фантазерка складала веселі добрі історії, такі, що їх любили слухати всі лісові жителі.

Придумувати особливо не доводилося, просто вона уважно спостерігала за всім, що відбувається, й уміло помічала різні деталі. Наприкінці її історій навіть негативні персонажі ставали добрими. Звірі, птахи й рослини не просто слухали її розповіді, але й намагалися, наслідуючи героїв, самі змінитися на краще.

Непомітно минули літо й осінь. Тварини збирали запаси на зиму, готувалися до сплячки, дерева скидали листя, а ялинка потихеньку росла, спостерігала за лісовими мешканцями й дедалі рідше розповідала історії, щоб не відволікати їх від важливих справ.

Настала зима. Сніг укрив теплою ковдрою дерева й землю. Ялинка теж приготувалася — розпушила свої лапи й порахувала шишки.

Як завжди пустунчик-вітерець грав у доганялки зі сніжинками, а зайчик у новій білій шубці — з білченям у хованки. І раптом білка-мама, яка кликала малюка обідати, звернулася до ялинки.

–– Здрастуй, ялинко! Давно ти не розповідала історій. Нудно без них стало в лісі. Мої білченята щоразу перед сном просять переказати їх. Скільки пам’ятала, стільки й розповіла. А вчора вони забажали нових. Може, ти знову хоч зрідка нас радуватимеш?

–– Звісно! –– відповіла ялинка. –– Я боялася відволікти кого-небудь від важливих справ, тому мовчки за всіма спостерігала. Приходьте ввечері слухати нову історію.

Знову дорослі й малюки поспішали зайняти місця ближче до оповідачки. Вони уважно слухали, іноді сміялися, а згодом з інтересом обговорювали почуте.

Одного разу, обмірковуючи новорічну історію, ялинка подумала, що було б добре в цей день одягтися по-святковому. Вона дуже здивувалася, коли після новорічної історії до неї підійшов зайчик, подякував і привітав зі святом, а на гілку поклав яскраво-жовтогарячу морквину. Його приклад наслідували й інші слухачі: білченята застрибали по гілках, розвішуючи гриби й горішки, снігурі кріпили ягоди горобини, вовченята й лисенята прикрашали лісову красуню різнокольоровим сухим листям. Коли вбрання було готове, до неї підійшла білка-мама.

–– Ялинко! –– звернулася вона. –– Ми любимо тебе й чекаємо на нові історії, що допомагають малятам весело зростати, а нам, дорослим, — дружно жити! З Новим роком!

«Завтра обов’язково розповім їм, як здійснюються новорічні бажання, наприклад мої», — подумала Ялинка-оповідачка.

Дятел і соловей

Був час, коли птахи перестали співати. Дізналися вони, що в одній далекій країні живе старий, мудрий чоловік, який вчить музиці. Тоді птахи вирішили відіслати до нього дятла і солов’я, щоб перевірити чи це так.

Дятел дуже поспішав, йому не терпілося стати першим у світі музикантом. Він так поспішав, що прибігши до мудреця, увійшов до нього, не постукавши та не привітавшись, та ще й крикнув йому під вухо:

— Старче! Навчи мене музиці!

Але мудрець вирішив спочатку навчити його чемності. Він вивів дятла за поріг, постукав у двері і сказав:

— Треба робити ось так!

Як зрадів дятел! Навчившись цього, він полетів, щоб здивувати світ своїм умінням. Соловей на своїх маленьких крилах прилетів пізніше. Він спочатку постукав у двері, привітався, попросив вибачення за непроханий візит і сказав:

— Я хочу, щоб ви навчили мене музики!

Мудрецю дуже сподобався привітний птах і він навчив солов’я всього, що знав сам. І з тих пір ввічливий соловей став кращим у світі співаком. А дивак дятел тільки й вміє стукати по дереві. Ще й до того навчає інших птахів. Своїм учням він говорить:

— Треба робити ось так! Це і є справжня музика! Якщо не вірите, спитайте у мудреця!

Ведмідь і бджоли

Дикі бджоли мали гніздо у дуплі на дереві.

Довідавшись о тім ведмідь і думаючи про свою силу, приходить до них і каже:

«Ви дрібні і слабі сотворіння! Дайте мені ваш мед, бо інакше дерево виверну, мед з'їм, а вас видушу!»

— «Добре,— кажуть бджоли,—пробуй; якщо даш нам раду, ми піддамося».

Ведмедя розгнівала така відвага бджіл, вткнув він голову свою в дерево і висунув язик по мед, но нараз учув такий біль, що і за свою силу забув, бо бджоли в язик, уха, ніс накололи його страшно своїми жалами, а він, утікаючи, не слухав, як бджоли кликали за ним: «Пам'ятай, що і малі створіння можуть боронитись!»

Тут така наука: і малими, но сполученими силами можна багато доброго зробити і від ворогів оборонитись.

Зайчик і весна

Був гарний, погожий день. Маленький зайчик сидів під кущиком і дивився на свій старенький кожушок.

— Ой горе мені, — плакав бідолашний, — сніг розтав, ніде заховатися, скрізь видно мій білий кожушок.

Ласкаве сонечко побачило заплакане зайченя, витерло йому промінчиком слізки і пообіцяло допомогти. Воно звернулося до весни. Уважно вислухала вона сонечко і вирушила на пошуки зайчика. Де проходила, там зеленіла трава, розквітали дерева, щебетали пташки. Усе раділо Весні-чарівниці.

Нещасне зайченятко, яке сиділо під кущиком на купці сірого снігу, раптом із жахом побачило, як останній сніг розтанув, і навколо нього розцвіли проліски. Тремтячий зайчик підвів голову і помітив дівчину незвичайної вроди. Вона була одягнена в шати з прекрасних квітів. Вітер грався її русявим волоссям, а пташки співали для неї найкращих пісень.

— Ти хто? — зачаровано запитав зайчик.

— Я — весна, — лагідно відповіла дівчина, — сонечко розповідало про твою біду. Ось дивись. Це тобі.

Вона простягнула йому гарненький сірий кожушок.

— Дякую тобі, Весно! — закричав зайчик. — Тепер ніхто не побачить мене серед кущів!

Одягнувши нового кожушка, щасливий зайчик зник у лісі. А весна-чарівниця помандрувала далі, даруючи всім радість і втіху.

У весняному лісі

Добре пригріває вже весняне сонечко, підсихає в лісі земля. Все навколо оживає: дерева, трави, комахи. Веселіше співають птахи, а їх уже прилетіло чимало! Глянь, як набубнявіли пуп’янки на галузках, от-от розпустяться.

Бачиш – полетів перший метелик. Це кропивниця. Невже вона встигла так швидко вирости? Звичайно, ні. Є такі метелики, що не гинуть від холоду, а залізуть кудись у щілину й перезимують там, пересплять до весни. Так і кропивниця. Тому вона й перша серед метеликів з'являється.

А давай-но підійдемо до мурашника. Він теж ожив! Дивись, як сновигає мурашня. Правда, мурашки ще не такі швидкі, як улітку. Та за кілька днів вони прокинуться зовсім від сну.

Повилазили мурашки – й одразу до роботи. Одні волочать здобич додому, другі займаються ремонтом будинку, який трохи попсувався за зиму. Кому ж приємно жити в будинку, що протікає? Всі стіни погниють, а потім з хати тікай. Ніколи не руйнуй мурашників, бо мурашки знищують лісових шкідників і цим допомагають зберігати ліс.

А що це гріється на камінчику? Е, які ми необережні: злякали ящірку, це вона після зимової сплячки вилізла погрітися на сонечку. Ящірки теж корисні. Вони поїдають мух, різних шкідливих комах.

Як приходить весна

Зустрілись якось на кущі глоду дві сойки.

Одна каже:

- Ну й холоднеча! Забарилася весна, не йде до нас.

А друга їй:

- Напевно, десь у снігу загрузла, не добереться ніяк.

І справді, розгулялась наостанку зима. То лютим вітром подме, то віхолу напустить - жбурляє пригорщами снігу. То затягне небо густими хмарами - ясному сонечку годі й пробитися. Сутужно птахам, важко в такий час відшукувати їжу.

Перша сойка каже:

- Щоранку сиджу на верхівці дуба, все весну виглядаю.

- І я,- мовить друга,- вже всі очі видивила. Моя сосна вища за твій дуб. Вона і на пагорку стоїть - однак не видно весни.

- І дарма ви там сидите,- почувся нараз тоненький голосок.

Озирнулися пташки, бачать: коло пенька вистромився з-під снігу пролісок. Зелененький, тендітний такий і киває до них білою голівкою:

- Ви краще на землю подивіться!

Глянули сойки на землю, а воно й справді: проліски на снігу то тут, то там видніють.

Ось як непомітно весна підкралася!

Змахнули весело крилами пташки і полетіли в ліс розповісти подружкам цю радісну новину.

ГАЛЯВИНА САМОЦВІТІВ

Ранок дихав свіжістю пробудженого лісу. Наповнювалися соком бруньки, дзюркотіла вода, парувала нагріта сонцем вогка земля, шаленіли дрозди.

Я вийшов на простору галявину, залиту вранішнім рожевим світлом. її перетинав струмок, і вся вона аж переливалася яскравими соковитими барвами. Наче хтось розсипав самоцвіти - сині, фіолетові, білі, жовті...

Самоцвіти - це пелюстки перших весняних квітів. Поблизу струмка горять ліхтарики мати-й-мачухи, світять у темний вологий рівчак. Поспішає рослинка. Ще й листя на ній немає, а на покритих лусочками опушених паростках вже горять жовті суцвіття. Вони пробудилися ще під снігом, який узимку прикривав мати-й-мачуху від морозів. Дихання рослинки підігріло сніг, утворився льодяний купол - справжній тобі парничок. В ньому й підростали квіти. А як тільки на весняному сонці розтала крижана хатка, мати-й-мачуха засвітила свої ліхтарики...

А скільки зваби в маленької проліски! Поміж двох довгастих листочків піднімається голуба китичка. Таке враження, що у весняній діброві поміж крислатих дубів розсипані скалочки неба.

Скромно виблискують квіти гусячої цибульки. Вони схожі на проліски, та, мабуть, їм не вистачило блакитного шовку на пелюстки і з ними по-дружньому поділилася золотими прикрасами анемона жовтцева.

Ліловими озерцями розливається ряст. Медом, пізніми яблуками пахнуть важкі грона. Ці квіти ще називають кукурічками: вони нагадують голову півня з пишним гребенем.

З погордою дивиться на своїх сусідів медунка. На одному стеблі у неї і рожеві, і сині, і фіолетові квіти. Справжній букет! Якщо весні знадобилася б брошка до зеленої сукні, вона без вагання вибрала б барвисту медунку.

Дзвенить від комах галявина самоцвітів. Пурхають барвисті метелики. Гудуть крилаті ласуни - бджоли, джмелі. Це для них накрили квіти солодкий стіл, припрошують дорогих гостей яскравими пелюстками, звабливими пахощами. Чим не бенкет!

Набравши запашного нектару, смачного пилку, бджілки прямують у бік села, до пасіки діда Панаса. Незабаром старий пасічник викачає перший весняний мед, пригостить дітвору:

- Куштуйте мед з галявини самоцвітів! Духмянішого меду не буває...

Оповідання про природу

Добре пригріває вже весняне сонечко, підсихає в лісі земля. Все навколо оживає: дерева, трави, комахи. Веселіше співають птахи, а їх уже прилетіло чимало! Глянь, як набубнявіли пуп’янки на галузках, от-от розпустяться.Бачиш – полетів перший метелик. Це кропивниця. Невже вона встигла так швидко вирости? Звичайно, ні. Є такі метелики, що не гинуть від холоду, а залізуть кудись у щілину й перезимують там до весни. Так і кропивниця. Тому вона й перша серед метеликів з'являється. А давайпідійдемо до мурашника. Він теж ожив! Дивись, як сновигає мурашня. Правда, мурашки ще не такі швидкі, як улітку. Та за кілька днів вони прокинуться зовсім від сну.Повилазили мурашки – й одразу до роботи. Одні волочать здобич додому, другі займаються ремонтом будинку, який трохи попсувався за зиму. Кому ж приємно жити в будинку, що протікає? Всі стіни погниють, а потім з хати тікай. Ніколи не руйнуй мурашників, бо мурашки знищують лісових шкідників і цим допомагають зберігати ліс.А що це гріється на камінчику? Е, які ми необережні: злякали ящірку, це вона після зимової сплячки вилізла погрітися на сонечку. Ящірки теж корисні. Вони поїдають мух, різних шкідливих комах

Лелеки

Одного весняного ранку до села прилетіли лелеки. Вони кружляли в небі, ніби шукали собі домівку. В одному селянському дворі стояла стара-престара клуня. Саме там вони і поселилися. Змостили гніздо, щоб вивести пташенят. Ця пара щиро піклувалися одне про одного. Так у них в гнізді з’явилися яйця. Лелечиха стала їх висиджувати.

Так вони жили, всі в селі дивувалися з такої пари, а господар клуні щовечора сидів і дивився на них, поки не з’являться зорі.

Жили вони так все літо. Та одного літнього дня вийшов господар помилуватися птахами. Раптом бачить: щось не те з птахами. Лелека почав лелечиху бити, та так, що аж страшно стало. Враз лелечиха впала на землю, розгорнула свої широкі крила і померла. Та лелека не заспокоювався, почав викидати з гнізда малюків, серед них було двоє каченят. Розкидав гніздо і не залишилося нічого. Він стояв, дивися довго-довго, а потім знявся і полетів. Піднявся високо над землею, підігнув крила, впав на землю і розбився.

Було дуже сумно і моторошно за всю родину. Люди позбігалися, не розуміючи, що сталося. А сталося от що.

В цьому дворі з дідусем жив малий хлопчик. Він заліз на клуню і підклав двоє качачих яєць, які лелека разом з своїми висиділа. Малий не подумав, що через ревнощі трапиться така біда.

Ще довго стояла клуня, але ніхто на неї не сідав.

ЛIСОВI КАЗКИ ПРО БРАТИКА-ВЕДМЕДИКА

Сьогоднi, коли хочете, я розповiм вам про ведмежатко. Воно народилось взимку i доводилося внуком старому Михайловi. Кожнiйматерiсвоïдiтинайкращi, а це ж було викапаним бать ком: i волохате, i незграбне, тiлькиочi ще невiдомоякi були, бо першiднi воно не розкривало очей. Та, мабуть, вони були темнi, як у всього ïхнього ведмежого роду. Воно народилося не само, а ще з сестричкою. Сестричка була така ж волохата, кругла i смiшна. Мати-ведмедиха ïх лизала — це було замiстьпоцiлункiв, i дiти горнулися до неï, пiдïï густу, теплу шерсть. Поки що ведмежата нiчого не розумiли, i ïм було зовсiм байдуже, де вони, що з ними, аби ïхня мама була тут, з ними, годувала ïх i пригортала до себе.

Минув час — i дiтивiдкрилиочi. Звичайно, мати не помилилась: очi були темнi, манюсiнькi i цiкавi, як i в дiда, i в батька, i в матерi. Це було приємно, що дiтисхожi на батькiв. Але тiльки вони вiдкрилиочi, як почали шумiти, вовтузитися, тикатися носами в усi кутки барлога. Особливо непосидючим був бра-тик-ведмедик.

— Отут ми будемо весь час? — невдоволено спитав вiнматiр. — Я не хочу: менi тут нудно i вже набридло!

— Дурне! — засмiялася мати. — Тiльки прийде весна, ми вийдемо в лiс, гулятимемо по всiх горах, ïстимемо ягоди i мед, — а смачнiшоговiд меду нема нiчого в свiтi, навiть у людей в долинi.

— А чи ж скоро прийде та весна? — не вгамовувався ведмедик.

— Скоро, скоро! — зiтхала мати. ïйсамiйкортiло вийти швидше з лiгва, пройтися з дiтками по лiсах, щоб усi бачили, якi-то гарнiдiти в неï. Може, вони зустрiнуть i старого дiда. Вiн живе самотньо в печерi над прiрвою, i всi його бояться i шанують, бо вiнхазяïн усього лiсу, тут, на горах. Про це знають добре всi: i вовки, i лисицi, i косулi, i навiтьвiвчарi, що пасуть улiтку отари на верховинах. Вiвчарi його так i назвали — старим Михайлом.

— Тут так темно, — вередував синок, — тут стiлькигiлок, листя, ми можемо не почути, як прийде весна. Мамо, я вирию маленьку-маленьку дiрочку i слухатиму. — I вiн почав розгрiбати лапами листя.

Та мама дала йому стусана i вiдкинула в другий бiк. Вона, напевне, боялася, як кожна мати, простуди.

Але братик-ведмедик не заспокоювався. Коли мати спала, вiн таки зробив маленьку дiрочку i сунув туди носик. Ой! Там було так холодно, тихо i бiло-бiло! Бiльшенiчого не могло розi брати ведмежатко. Воно швидко загребло дiрку i кинулося по грiтися до мами.Та другого дня йому знову закортiло подивитися. Йому здалося вже не так холодно i не так бiло, нiбиснiг трошки-трошки почорнiв.

То менiвiдразу так здалося, — подумало ведмежатко i третього дня вже смiливiше висунулося надвiр. Нi, холодно вже не було! I вже не було так тихо, як уперше. Воно почуло якийсь шум-гомiн:

Дзюр-дзiр,

Ми з гiр.

З верховин

Навздогiн!

Ведмежатко нiяк не могло розiбрати, що це таке. А всi в лiсi знали, що то веснянi струмки — значить, весна була вже десь близько за горами. I гори нiби почали коливатися — то снiг на них танув i стiкав униз потоками.

Потiмзашумiло щось угорi в блакитнiмнебi. Вертали додо му гуси з чужих краïн. Вони так радiли! Широко-широко розправляли своï крила i ҐелҐотали:

Гел-гел-гелi,

Гел-Ґел-Ґелi,

Ми додому веселi,

А за нами весна

Поспiшає ясна!

Літо

Ось і літо прийшло. Тепле, веселе. Дружньо гудять бджоли, ніжно колишуться трави, колосяться на полях хліба.

Саме у цю пору ліс жив небаченим життям. Велика лісова галявина, які ніби ще недавно була вкрита маленькою травичкою, квітувала. Яких тільки рослин на ній не було: ромашка, звіробій, полин, м’ята, дзвіночки, материнка, люцерна. Великий – великий килим нагадувала вона.

Вухастих любив її. А ще більше любив літо за найдовші у році дні, за чарівні медові аромати, які постійно можна було відчувати у повітрі.

Цікавим було все.

Навіть дощик який зволожував землю. М’який, лагідний він ніколи і нікого не ображав. І це розуміли навіть рибки, які жили у ставку.

А грибочки? Один за одним з’являлися вони; маленькі і великі, подібні на хатинки під якими можна сховатися, відпочити.

Літо. Час ягід. Дозріває суничка, приваблює чорним кольром черемха. Смак її терпкий, але дуже смачний.

Пливуть і пливуть по небу хмарки. Кличуть у подорож, у країну, що називається просто, – літо.

День і Ніч

Жили собі День і Ніч. Вони були сусідами і, навіть, товаришами. І тут прийшло до них Сонечко і почало гратися з квітами і деревами. Сподобалось це Дневі, й почали між собою товаришувати, забувши про ніч. Побачила це Ніч і дуже розгнівалась, що Сонце всі люблять, а її навіть не бачать.

Вирішила Ніч зробити капость, Вона запросила Сонце в гості, а коли воно зайшло, закрила в темну кімнату. І стала ніч володарювати на землі. Все заснуло. На третій день прокинулась білосніжна Конвалія і почала будити всіх лісових мешканців.

— Ми повинні врятувати Сонечко, бо без нього всі загинемо, — сказала вона.

Квіти попросили в доброї чаклунки допомоги. Вона визволила сонце. І коли воно з’явилось на небі, квіти дуже зраділи, кивали своїми голівками, вітаючи його. Побачила це ніч й каже:

— Якби ж я була світлою, мене теж любили.

А чарівниця їй відповіла:

— Мало бути світлою зовні, потрібно мати ще й світлу душу.

Почув ту розмову День й каже:

— Не засмучуйся Ноче, давай ми поділимо земний час навпіл: коли світить Сонце, цей час буде називатися День, а коли ні — Ніч.

Так і поділились вони між собою.

Суниці

Червоніють суниці

Поміж трав у гаю.

Голос горлиці-птиці

Ще здаля впізнаю.

Скачуть сонячні зайчики

І збивають росу...

Рано з гаю суниці

Я додому несу.

СУНИЧКИ

Під маленькими яличками

У смарагдовій траві

Літо виросло суничками —

То по одній, то по дві.

Ой, сестриченько-яличко,

Ти не дряпай моє личко,

Я суничок назбираю

Жменьку мамі і собі!

Плакуча верба

У матері-вдови було троє синів. Вони дуже любили маму. Росли вони добрими, роботящими, приносили радість усім людям. Та от напали на рідну землю вороги. Прийшов до матерів старший:

— Благословіть, мамо, за свій край боротися.

Стиснулося в мами серця, але благословила. Потім прийшов середній. І його мусила благословити. А коли попросив благословення найменший, не витримала:

— Не пущу! — скрикнула. — Один ти у мене залишився!

— А земля у нас теж одна. Хто ж її захистить, як не я?

Ще більше защеміло у матері серце, але провела у дорогу і найменшого сина. А сама щодня виходила на берег річки, синочків рідних виглядала.

Поверталися їх друзі, схиляли перед матір’ю голови, приносили їй невтішні звістки: загинули всі її сини героями. Довго плакала-ридала мама над річкою, не хотіла в хату без дітей вертатися. А на ранок побачили люди на березі вербу, що невтішно додолу схилила свої віти.

Отак на світі з’явилася плакуча верба.

Чому ж саме вербі надавалося такого великого значення в старовину?

Верба вважалася священним деревом, що надає людині сили і здоров'я. Адже саме це дерево має велику життєву силу, бо проростає навіть з найменшого пагінця. Тому верба широко ввійшла у побут українського народу і опоетизована в народній творчості поряд з калиною - національним символом України.

Верба в сухому місці не росте, їй потрібен вологий ґрунт. Тому селяни за розташуванням вербових дерев визначали підземні джерела і місця, де вода знаходиться найближче до поверхні. Там копали криниці. Народна мудрість зафіксувала здатність верби бути природним очисником. Ось чому люди часто брали воду для пиття з річки саме під вербою.

Вербова сопілка і вербова кладочка, кошик з лози і вербові ночви, вербові ложки і меблі - чого тільки не робили з вербового дерева. Із дзвінкої і гнучкої деревини виготовляли і музичні інструменти - кобзу та бандуру.

Народ оспівав цю священну рослину у своїх піснях: «Ой вербо, вербо», «Ой у полі верба», «В кінці греблі шумлять верби», «На городі верба рясна» та ін.

Слово «верба» зустрічається у народних прислів'ях, примовках. Через те що верба любить воду, мовлять: «Де верба, там вода». Коли ж хтось говорить якусь небилицю або неправду, то тоді кажуть: «У нього на вербі груші ростуть».

Життя лісу

Ліс - це цілий світ, наповнений життям. Мешканці лісу не завжди показуються на очі гостям. Ховаються в норах лисиці, за кущами причаїлися зайчики-боягузи. Але якщо довго гуляти лісом навесні, влітку або ранньої осені, то обов'язково помітиш, як вирує життя під кронами дерев.

Якщо прийти до лісу вранці, між стовбурами дерев ще стоїть білястий туман. Трава мокра від роси, а дерева струшують на подорожнього цілий дощ. У гущавині лісу темно. Але ось сонце пробивається крізь листячко й осяює лісовий світ. Пташки радісно вітають сонечко - адже тепер їм не загрожує хижа нічна сова!

Птахи починають свій звичайний денний щебет та спів. Стрибають по гілках безтурботні маленькі синички та чижики. Характерно «поскрипує» у своєму гнізді хазяйновитий шпак. Стукає по кленовому стовбуру дятел у червоній шапочці. Цей трудяга витягує з-під кори шкідливих для дерев комах. Десь у гущавині співає іволга - немовби ніжні звуки флейти розливаються навкруги.

Хитра руда лисиця ховається в нору, почувши кроки людини, яка гуляє лісом. Йдеш собі та присядеш на галявинці на стовбур старої берези. І спостерігаєш, що відбувається навколо. Ось дуб упустив свій листочок з недостиглим жолудем. Ось мураха повзе ясеневим листом, несе додому розчавлену ягоду суниці. Дика бджола дзижчить над галявинкою. Значить, десь поблизу, в старому дуплі, її дім.

І раптом помічаєш на галявинці за кущем глоду зайця-русака. Тихо-тихо причаївся маленький заєць, навіть вушка прижав. Думає, що його не видно, так добре він зливається зі світло-коричневими гілками. Встаєш і навшпиньки крокуєш до звірка. Але його вже слід пропав, тільки гілки трохи хитаються. А чи був зайчик? Чи, може, примарився?

Ворона та рак

  Якось-то виліз на землю рак із своєї печери, а ворона поблизу стрибала, побачила та й ухопила його.

 Вхопила, держить у дзьобі міцно та й думає, як би то за нього краще взятися, щоб з’їсти.

 Бачить рак, що непереливки, та й пустився на хитрощі. Каже вороні:

 – Ой, вороно, вороно! Знав я твого батька – що ж то за хороший птах був! Розумний який, Боже!

 – Угу, – каже ворона, а сама так цупко держить рака, не розтуляє дзьоба ні трішки.

 – Ой, вороно, вороно! – промовляє знову рак. – Знав я й твою матір, і що ж то за моторна та мила птаха була – куди іншим воронам до неї!

 – Угу! – знову обережно проказує ворона.

 – Ой, вороно, вороно! – таки одно править рак, – знав я й братів твоїх та сестер; що ж то за гарні та вдатні були! Сказано – хорошого роду!

 – Угу! – все однаково відмовляє ворона.

 – Але ж, – каже рак, – ти всіх їх переважила: такої прехорошої, такої розумної, такої премилої птахи і в світі нема! Правда ж?

 Від тих слів ворона так стішилася, що забула за все та й гукнула:

 – Еге!

 Мовивши теє, ворона і розщепила рота; рак тоді – плюсь у воду! Тільки його й бачила ворона!

 Отак-то піддурив рак ворону, а чим: облесливим словом! Велику силу має воно…

Мамина казка про підсніжники

Колись, дуже давно, напередодні кожної весни прокидалися з-під землі підсніжники та сповіщали світ про те, що весна прийшла. Це були дуже ніжні та гарні квітки, саме тому на них було покладено завдання бути першими навесні. Вони розквітали посеред снігу та ніжними пелюсточками створювали красу у світі.

Та пройшов час і підсніжники стали надто гордими, почали зневажати братів своїх – проліски та інші весняні квіти. Вони вважали себе першими та найгарнішими, а тому перестали нести добро та радість у світ. І одного дня прилетіла до них чарівниця справедливості та покарала за таке відношення. Прокляття було таким, що кожного разу, коли люди зривали підсніжники з корінцем, то вони вже ніколи не виростали.

Одного разу прокинувся маленький добрий підсніжник напередодні весни та простягнув свої ніжні пелюсточки до неба. Поруч з ним виріс блакитноокий пролісок та ще один підсніжник, який був старший за нього, а тому вищий та гарніший, адже розквітнув він раніше. Усі втрьох вони росли та розквітали, розповідаючи світові про весну. Та старший підсніжник постійно зневажливо ставився до них з проліском та вважав себе кращим.

Прийшли якось до лісу два хлопці: поганий та хороший, за квітами для мами на свято. Поганий одразу побіг наперед та почав зривати похапцем найбільші та найгарніші підсніжники, аби другому не дісталися вони. Оскільки він квапився, то позривав усі з корінням. Хороший же хлопчик почав обирати найніжніші квіточки, котрі не зів’януть скоро, а будуть довго стояти вдома. Так він зірвав наші добрі підсніжник та пролісок.

Наступного року добрий маленький підсніжник та пролісок виросли знову, радіючи весняному сонцю та весні. Знахабнілий минулорічний підсніжник більше ніколи не виріс. Саме тому треба знати, що квіточки розквітають лише тому, що добрі люди не виривають їх з землі з корінням, а намагаються зберегти їх красу на багато років.

ОРЕЛ І КРІТ

Весною орел, налагодившись мостить гніздо, вибрав дуб старий-престарий, товстий та високий, а на кінці гіллястий. Коли орел почав мостить гніздо, кріт виліз з-під землі і побачив, що орел працює над гніздом, йому жаль стало, що орел дарма докладав своє старання, бо він добре знав, що дуб той не сьогодні, так завтра повалиться; всі коріння дуба потрухлявіли. Кріт підняв вгору голову і сказав: «Не мости на цьому дубі гніздо, у нього всі коріння підгнили. Як підніметься буря, він повалиться, дарма пропаде твоя праця і занапастиш своїх дітей». Орел розгнівавсь і з серцем відповів: «Твоє діло в землі копатися, а не учить того, хто більше забув, чим ти знаєш». Кріт каже: «Хоч ти, орле, і багато знаєш, а того знать, що я знаю, ти не можеш знать. Не хочеш мене послухати — і не треба, опісля будеш жалкувати». Орел сердито крикнув на крота: «З таким сліпцем, як ти, я і розмовляти не хочу». Кріт завернувсь і поліз під землю.

Пройшов тиждень, пройшов другий. Орлиця нанесла яєць, висиділа їх, вилупились орлята. Орел з своєю жінкою були дуже раді, не могли налюбуватися на своїх діток. Не пройшло й трьох день, як піднялась велика буря. Ліс зашумів, загудів, піднялась тріскотня. Як налетіла буря на той самий дуб, де було орляче гніздо, він, бідняга, скрипів, скрипів і не видержав, вмісті з землею вивернуло його. Поваливсь дуб на землю, а орленята полетіли, як галушки; попадавши з такої вишини на землю, розбились до смерті... Орел з орлицею поплакали, поплакали, а горю своєму все ж таки не запомогли. Тоді орел згадав про крота: «Ех, дурний я, чого я не послухав крота? Не прилучилось би такого нещастя. Недарма кажуть старики, що й з великим умом без практики і опиту можна в дурнях зостатися».

Мак

МАК - символ безконечності й незчисленності зоряного світу, Всесвіту, і, водночас, сну і забуття. Макова голівка - символ заспокоєння. Мак освячують двічі на рік - на Маковея і на Спаса, в серпні. Він настільки значимий, що традиційно входить до складу куті.

Мак має силу і вплив, якщо не розпилюється. Окрема макова квітка не приваблює, а від всіяного маковим цвітом лану не можна відірвати очей. Одна макова зернина нічого не варта, а жменя маку - і куті смаку додає, і пирога з неї можна зробити.

Тож мак стверджує, що і дрібненьке та маленьке, якщо воно в єдності та в спільноті, має велику силу.

Окрім цього, мак символізує красу, молодість та їх скороминущість: натяк на це дають макові пелюстки, які швидко і навіть легко обсипаються. Вінок із червоних маків-то вираз дівочої цноти і чистоти, які такі ж легко ранимі та вразливі, як і маків цвіт.

Має мак і магічну силу, спрямовану проти усякого зла - і проти відьми, і проти наврочення, і на виклик дощу, і на врожай...

Зміст

1.Як з’явилася веселка?-----------------------------------------------------------------------4

2.Веселка-----------------------------------------------------------------------------------------4

3.Хмарки-Чепурухи і Вітер-------------------------------------------------------------------5

4.Комета-мандрівниця------------------------------------------------------------------------6

5.Як гриби до кошика стрибали-------------------------------------------------------------9

6. Про грім і блискавку ---------------------------------------------------------------------10

7. Про що співає дощ-------------------------------------------------------------------------11

8.Ковдра для долини-------------------------------------------------------------------------12

9. Казочка про осінь--------------------------------------------------------------------------13

10. Осінній парк-------------------------------------------------------------------------------14

11. Листопад-----------------------------------------------------------------------------------17

12.Як зайчик грівся взимку проти місяця------------------------------------------------17

13.Для чого голки в їжака-------------------------------------------------------------------17

14.Казка про яблуню-------------------------------------------------------------------------18

15.Пташина їдальня--------------------------------------------------------------------------19

16.Казка про зиму-----------------------------------------------------------------------------20

17.Про ведмедика-----------------------------------------------------------------------------20

18.Сніжинка------------------------------------------------------------------------------------21

19.Важка морозова робота------------------------------------------------------------------23

20.Райдуга в бурульці------------------------------------------------------------------------24

21.Як дзвенять сніжинки--------------------------------------------------------------------24

22.Як Бурулька в Струмочку купалася---------------------------------------------------25

23.Починається весна------------------------------------------------------------------------26

24.Куди ховається сонечко-----------------------------------------------------------------27

25.Як овочі головного обирали------------------------------------------------------------28

26.Легенда--------------------------------------------------------------------------------------29

27.День і Ніч-----------------------------------------------------------------------------------29

28.День і Ніч-----------------------------------------------------------------------------------29

29.Казка про пори року----------------------------------------------------------------------30

30.Як весна літо зустрічала-----------------------------------------------------------------31

31.Пори року-----------------------------------------------------------------------------------31

32.Повітря--------------------------------------------------------------------------------------32

33.Історія однієї Краплі----------------------------------------------------------------------33

34.Історія Маленького Жабеняти----------------------------------------------------------34

35.Крапля роси--------------------------------------------------------------------------------35

36.Дуб-пастух---------------------------------------------------------------------------------35

37.Казка про соняшник----------------------------------------------------------------------35

38.Дівчинка і листочок----------------------------------------------------------------------37

39.Казка про листочок-----------------------------------------------------------------------37

40.Про мурашку та ромашку----------------------------------------------------------------37

41.Дві жаби-------------------------------------------------------------------------------------39

42.Шпак прилетів-----------------------------------------------------------------------------40

43.Ялинка---------------------------------------------------------------------------------------40

44.Дятел і соловей----------------------------------------------------------------------------42

45.Ведмідь і бджоли--------------------------------------------------------------------------42

46.Зайчик і весна------------------------------------------------------------------------------43

47.У весняному лісі---------------------------------------------------------------------------43

48.Як приходить весна-----------------------------------------------------------------------44

49.Галявина самоцвітів----------------------------------------------------------------------44

50.Оповідання про природу----------------------------------------------------------------46

51.Лелеки---------------------------------------------------------------------------------------46

52.Лісові казки про братика-ведмедика--------------------------------------------------47

53.Літо------------------------------------------------------------------------------------------48

54.День і ніч-----------------------------------------------------------------------------------49

55.Суниці---------------------------------------------------------------------------------------50

56.Сунички-------------------------------------------------------------------------------------50

57.Плакуча верба------------------------------------------------------------------------------50

58.Чому ж саме вербі надавалося велике значення в старовину?-------------------51

59.Життя лісу----------------------------------------------------------------------------------52

60.Ворона та рак-------------------------------------------------------------------------------52

61.Мамина казка про підсніжники---------------------------------------------------------53

62.Орел і кріт-----------------------------------------------------------------------------------54

63.Мак-------------------------------------------------------------------------------------------55

Список літератури

1. Біда О.А. Природознавство і сільськогосподарська праця: Методика викладання. - Київ; Ірпінь: ВТФ "Перун", 2000. - 400 с.

2. Бондаренко Г. Уроки мислення як засіб формування творчих здібностей молодших школярів // Поч. школа - 1999. - № 5 - с.51-53

          3. Варакута О. Формування природничих понять в учнів початкових класів // Початкова школа. - 1999. - № 5. - С. 20-23.

4. Варакута О. Пізнавальні завдання для формування природничих понять // Поч. школа - 1999. - № 8. - с.53-56

5. Верзяна А.К., Низова A. M. Наблюдениеприроды и труда в начальнойшколе. - М., 1972. - 92 с.

6. Вікова та педагогічна психологія: Навч. посіб. / О.В. Скрипченко, Л.В. Долинська, З.В. Огороднійчук та ін. - К.: Просвіта, 2001. - 416 с.

7. Волкова Н.П. Педагогіка. - К.: Вид. центр “Академія", 2001. - 576 с.

8. Гавриленко О. Як навчати екологічного прогнозування // Початкова школа. - 1997. - №12. - С.42-45.

9. Гетьман В.Ф. Экскурсии по природоведению во 2 и 3 классах. - К.: Радянська школа, 1983. - 96 с.

10. Горощенко В.П., Степанов И.А. Методика преподавания природо-ведения. - М.: Просвещение, 1984. - 159 с.

11. Громик Є. Гра - найсерйозніша справа // Поч. школа - 1999. - № 7. - С.41-43

12. Данилов М.А., Есипов Б.П. Дидактика / Подобщей ред. Б.П. Есипова. - М., АПН, 1957. - 513 с.

13. Державна національна програма “Освіта" (Україна ХХІ ст). - К.: Райдуга, 1994. - 61 с.

14. Дидактика современнойшколы / Подред.В.А. Онищука. - К.: Рад. школа, 1987. - 351 с.

15. Друзь Б.Г. Виховання пізнавального інтересу молодших школярів в процесі навчання. - К.: Радянська школа, 1978. - 160 с.

16. Жесткова Н.С. Возможныевидыприродоведческойинформации в классной и внекласснойработе // Начальная школа. - 1987. - № 12. - С.39-40.

17. Зарипова А. Ознакомлениедетей с обитателямиуголкаприроды // Дошкольноевоспитание. - 1991. - № 2. - С.17-18.

18. Земля - наш дім. Збірник / Укл. А.І Алексєєв, Ю.М. Головіна: під загальною редакцією А.С. Онєгова. - М., 1983.

19. Іванова О. Формування екологічної культури // Початкова школа. - 1998. - №8. - С.40-42.

20. Іващенко С. Екологічна культура в контексті національного виховання // Освіта і управління. - 1999. - №4. - С.107-115.

21. Іщенко Л. Наступність в екологічному вихованні // Початкова школа. - 1998. - №9. - С.31-34.

22. Казанский Н.Г., Назарова Т.С. Дидактика (начальныеклассы). - М.: Просвещение, 1978. - 260 с.

23. Кисельов Ф.С. Методика викладання природознавства в початкових класах. - К.: Вища школа, 1975. - 176 с.

24. Клепинина З.А. Урокиприродоведения во 2 классе. - М.: Просвещение, 1975. - 96 с.

25. Клименко С. Трудове виховання як компонент природоохоронної справи // Початкова школа. - 1998. - №9. - С.35-37.

26. Ковалёва Г.Е. Методика формирования и развитиеприродоведческих понятий в 4 классе. - Л.: ЛГПИ им. Герцена, 1975. - 143 с.

27. Коваль Н.С. Пошукові завдання для самостійної роботи з природознавства // Початкова школа. - 1977. - № 9. - С.57-62.

28. Коваль Н.С. Самостійна робота учнів на уроках природознавства: Посібник для вчителів. - К.: Радянська школа, 1982. - 96 с.

29. Ковальчук Г. Виховання екологічної свідомості // Початкова школа. - 1999. - №10. - С.17-19.

30. Кодлюк Я.П. Підручник для початкової школи: Теорія і практика. - Тернопіль: Підручники і посібники, 2004. - 288 с.

31. Конькова Т.І., Третяк Л.В. До витоків народного виховання / Традиції і виховання у світовій народній педагогіці / Матеріали конф. - Ч.І. - Рівне, 1995. - С.55-57.

32. Коренева І. Правові аспекти екологічного виховання // Початкова школа. - 1999. - №10. - С. 19-20.

33. Кузьмінський А.І., Омельяненко В.Л. Педагогіка: Підручник. - К.: Знання-Прес, 2003. - 418 с.

34. Лобчук О. Перевірка і оцінювання зв’язних висловлювань молодших школярів // Початкова школа. - 2004. - №3. - С.9-11.

35. Логачевська С.П. Дійти до кожного учня / За ред. О.Я. Савченко. - К.: Рад. школа, 1990. - 158 с.

36. Люблинская А.А. Учителю о психологиимладшегошкольника. - М.: Просвещение, 1977. - 224 с.

37. Ляхоцький В. Із педагогічної спадщини І. Огієнка // Початкова школа. - 2002. - №3. - С.56-57.

38. Мазур П.І. Народ - вихователь, народ - педагог // Початкова школа. - 1994. - №4. - С.52-54.

39. Маленкова Л.И. Педагоги, родители, дети. - М., 2000. - 364 с.

40. Миронов Л.В. Методика изученияокружающего мира в начальныхклассах. - М.: ПедагогическоеобществоРоссии, 2002. - 360 с.

41. Мойсеюк Н. Є. Педагогіка. - К., 2003. - 4-е вид., доповн. - 615 с.

42. Нарочна Л.К. та ін. Методика викладання природознавства. - К.: Радянська школа, 1990. - 324 с.

43. Нарочна Л.К. Уроки природознавства в 2 класі. - К.: Радянська школа, 1980. - 88 с.

44. Національна доктрина розвитку освіти в Україні // Освіта України. - 2002. - №33. - 23 квітня.